такі місця, – підтримав Немирича електор. – Я читав, що світодержець Чингіз перед своїм возвеличенням довший час перебував у лісах у такому місці, де пізнав знаки долі та своє майбуття.
– І я чогось такого чув, – кивнув Виговський. – Проте, якщо ви маєте на увазі Маслов Став, порадив би все ж таки дослухатися до згаданого вами британця та не змішувати політику з переказами старих жінок і шкільних піїтів.
– Перекази старих жінок? – перепитав пан Леваї; було помітно, що трансільванцеві набридло сидіти мовчки. – Ви порівнюєте лицарів з… – він на мить зупинився, шукаючи точного латинського словосполучення, – …божевільними бабами?
– Нехай береже мене Бог від таких недоречних порівнянь, – писар поклав праву руку на серце, немов зібрався присягати. – Я не мав ані найменшої думки образити присутнє тут товариство. Лише хотів запевнити пана Юрія… тобто пана Єжи щодо природи місцевості, яку називають або Масловим Ставом або ж Масловим Бродом. Я був там двічі й не помітив жодних фатальних властивостей. Там живуть мирні хлібороби та стоять козацькі паланки. В лісах є дичина, а в Росаві – риба. Якби не республіканські чвари, там був би рай земний.
– Я врахую ваш досвід, пане Іване, – запевнив Немирич. – Але маємо факти, що свідчать про протилежне. Ще у двадцять п’ятому році, після чергової, як ви кажете, республіканської свари, наш славний князь став табором при Масловому Ставі. Тоді з ним був Йордаш Валендула, якого ми з паном Яношем добре знаємо і який ніколи не давав приводу сумніватися в його словах.
– Жодного разу за дванадцять років, – кивнув трансільванець. – Людина вільна і доброї слави.
– Він знайшов у тій місцевості поважного старця, який повідав Валендулі про заповітне місце. За його словами це місце присяг, на якому клялися давні володарі та розбійницькі отамани. Сила, яка там мешкає, здатна переслідувати клятвопорушника та зводити його на погибель. Тому навіть затяті убийники з ватагів не насмілюються ламати даних у тому місці присяг. Там Валендула побачив дивного кам’яного хреста та поставлені в лінії брили, котрі нагадали йому допотопне каміння, що стоїть у Карнаці, на березі західного океану.
– Се був не простий хрест, – похитав головою Леваї.
– Старець, – продовжив сенатор, – сказав йому, що в тих місцях колись була твердиня волхвів, яка називалася Лоєвим. І що місце це є місцем таємної сили. Що воно ніби серце козацького краю, де присяги набувають найвищої чинності, а молитви сягають дворів Господніх. Що воно є оракулом, який провіщає майбутнє і дає знаки тим, які прагнуть вищої долі.
– Які не заблукають у самому центрі Плероми… – вставив трансільванець й миттєво замовк, бо наштовхнувся на погляд Немирича.
«Певно сих вищих матерій зі мною обговорювати не пасує», – припустив Виговський та постановив собі запам’ятати грецьке слово, яке позначало, якщо він, звісно, не помилявся, повноту і викінченість.
– Я чував розповіді про древній
