прошу вашу мосць, таке славне місто.
– Славне, дуже славне, – модник припинив спроби вгамувати кобилу й зіскочив на землю. – Де тут заїжджий двір? І бажано такий, де не годують тухлятиною й не крадуть взуття.
– Заїжджий двір? – здавалося, старий напружено згадує. – То ви приїхали з тією валкою, що йшла за кварцяною хоругвою?
– Так.
– І хто ж ту валку вів, прошу пана?
– Ротмістр Виговський. Щойно біля брами з ним розпрощалися.
– Це той, який Остафій? Але ж він…
– Ні, той, котрий Ян. Старший із синів Остафія.
– То ваш кревний, мосцьпане?
– Ні, – очі модника, які до того блукали виставленим крамом, зупинилися на обличчі єврея. – Ти забагато питаєш.
– Вибачте мені, ваша мосць, я такий балакучий та іноді верзу казна-що. То, звісно, є гріхом, але всі ми під Ним грішні та недосконалі, – у руках старого виник камзол із довгою баскою, критий синім сукном і кантований чорною повстю. – Але ж подивиться на це, мосць-пане, – він приклав камзол до плечей модника. – Вам буде в чому йти на весілля. Цей камзол шили на самого коронного підкоморія, але той не дожив до третьої примірки. Ви подивіться, він підбитий правдивим шовком!
– А це що таке? – модник ткнув у гроно заштопаних дірочок.
– Ви хіба не бачили молі? – гмикнув бородань. – То така комашка, зіло маленька. І я скину аж тридцять грошей, хоча при всьому дворі ясновельможного не знайдеться й трьох гострооких, які б помітили такі нікчемні втрати. Навіть більше скину, цілих шість шостаків. Як для вашої милості.
– То цей несвіжий каптан коштує лише півталяра?
– Сили небесні є свідками, що ви таки вмієте торгуватися, – шмигнув носом старий; відтак посміхнувся, показуючи втрати в зубних шерегах. – До речі, мене кличуть Бенахом, до ваших послуг.
Якщо він мав надію, що знайомство відволіче покупця від ретельного вивчення товару, то мусив би визнати даремність своїх сподівань.
– О, ще одна дірка… Й тут, де повстяна доточка, також… А шкіряний кант пришитий пусто, – модник обмацував камзол з виглядом знавця. – Петлі прометані. Так у Парижі і Дрездені шиють хіба що для старих шкарбунів… А дроти з еполетів лізуть, наче солома з хлопського ліжника… Ним що, підлогу витирали? Я за це дрантя більше шістдесяти грошей не дам.
– Побійтеся Бога! – схопився за бороду продавець. – Я три дні тому за гірший, набагато гірший камзолик взяв з ливонця сотню апфельгрошенів, себто наших півтораків. А насправді цей коштує двадцять повноважних ортів, себто двісті грошей Жигимонтових. А якщо врахувати, що срібляки тепер не ті, як колись, то правдива ціна йому є чотири нові биті таляри6. Або ж два дукати. Й то як для вас.
– Які там дукати, нехристе, – фиркнув модник. – Ти з мене смієшся? Може свіжим він й коштував двадцять ортів, але тепер й трьох не дам.
– То не є розмова, милостивий кавалере, то суцільна ганьба.
Варшавський сейм 1627 року заборонив карб всіх номіналів срібних монет, окрім талерів.
