самобутнє явище національної культури та, зокрема, літератури досі мало досліджене. Уся пісенна лірика Михайла Ткача (а це сотні творів, написаних у співавторстві з Платоном Майбородою, Олександром Білашем, Степаном Сабадашем, Володимиром Івасюком, Павлом Дворським, Ігорем Покладом, Ігорем Шамо, Олександром Злотником, Миколою Мозговим та ін.) є одою любові: до матері, України й жінки. Ткачеві пісні про кохання максимально наближені до народних зразків. Вони вважаються частиною так званої поп-культури, проте цю приналежність можна означити як умовну, виправдану хіба що явищем популярності творів. У корені ж ситуація виглядає інакше: поп – культура покликана виконувати розважальну функцію, що не є визначальним для лірики Михайла Ткача. Його пісні, услід за народними, насамперед, виховують суспільство на засадах добра, милосердя, щирості, справедливості, любові, поваги, вірності та краси.
Одного разу у Києві, виходячи з Міністерства культури, Михайло Ткач побачив неочікуваний ранній сніг і відразу ж сказав Олександрові Білашу написати пісню «Сніг на зеленому листі». Треба визнати, що поет ніколи не був голослівним. Усе, що виривалося з його вуст, мало втілення у житті. Відтак народилася ще одна гарна пісня.
«Пропагував я пісні Олександра Білаша. Хто б і що нині не говорив, але саме я був першим виконавцем понад двадцяти найвідоміших пісень Олександра Івановича, з яким ми товаришували довгі роки, – з гордістю говорив Микола Кондратюк. – Серед них – «Два кольори», «Ясени», «Прилетіла ластівка». Пощастило мені першим виконати й їхню з Михайлом Ткачем «Білий сніг на зеленому листі». У Білаша поганих пісень не було».
Пісня «Сніг на зеленому листі» цікава тим, що в ній відбувається розвиток зазначених асоціацій аж до повного переосмислення. Через мотив чекання і з допомогою психологічного паралелізму автор відкриває палітру переживань ліричного героя: здивування, тривогу, сумнів, надію тощо. Коли очікування тільки – но починається, герой не відчуває загрози і не усвідомлює трагедії «раннього снігу на зеленому листі» (зимового подиху восени – тепла, скутого холодом, – любові, яка зустріла байдужість). Поки що для нього цей сніг – «як сміх».
Кульмінація твору – болісне прозріння, що приходить на зміну безтурботності: «…упав на мій сміх раптом сніг, раптом сніг, Сніг, як біль, на зеленому листі».
Наступний етап розвитку внутрішньої драми ліричного героя – «сніг, як сум». У останній строфі мотив чекання звучить найвиразніше: «Я виходити буду щодня на поріг, Сподіватися буду, що прийдеш колись ти». За ступенем відданості це чекання закоханого хлопця можна порівняти хіба що з образом материнського (вічного) чекання на сина. Мотив чекання тут споріднений із мотивом вірності. Оптимістичне завершення історії вимагає позитивного осмислення образу снігу: «… для мене той сніг – ранній сніг, ранній сніг – Пізній цвіт на зеленому листі». Водночас це протилежне прочитання «холодного» символу: сніг порівнюється із цвітом, який є атрибутом весни, тобто переймає «теплу» символіку цвіту, символіку любові.
В наше місто приходить весна
В
