як розбуджений бджолиний вулик. Хтось потягнувся до стенду за книгами, хтось заходився діставати із сумок уже куплені томи.
– Денисе Миколайовичу!
Давидов не одразу знайшов володаря гучного, з металевим відлунням, голосу – той стояв трохи осторонь від журналістів, які юрмилися у правому кутку.
Чоловік років сорока п’яти – п’ятдесяти. Високий. Худий, але не хворобливо. Обличчя витягнуте, з різкими складками уздовж носа, підборіддя гостре, губи – одна назва: рот схожий на розріз. Глибоко посаджені очі – темні, уважні. Чоловік повів головою так, ніби йому заважав тугий комір (як капітан Овечкін із «Невловимих»), і пригладив долонею і без того гладеньке, зачесане назад волосся.
– Так, слухаю вас…
Не журналіст, відзначив про себе Денис. Ні бейджика, ні нахабства у погляді. Читач. Будемо сподіватися, вдячний.
– Скажіть, Денисе Миколайовичу, чи вважаєте ви, що письменник у деякому сенсі є не тільки дзеркалом, що відображає реальність, а й…
Гладковолосий пошукав слово і раптово, немов обурюючись, що думку висловлено недостатньо чітко, клацнув сухими довгими пальцями. Клацання це справило на публіку дивний вплив – вулик замовк, люди мимоволі повернулися до промовця.
– …а й, – повторив той, – творцем цієї самої реальності?
– Вибачте? – перепитав Давидов. – У якому розумінні – творцем? Для читачів?
– Ні, ні! Що ви! – заперечив чоловік і знову смикнув шиєю.
Ніякого тугого коміра на ньому не було – вільна водолазка, спортивний піджак.
– Із читачами якраз усе зрозуміло! Я говорю про справжню реальність. Сьогодні на сьогодні. Чи думаєте ви, що ваші книжки, ваші думки, ваші слова змінюють світ, в якому ви живете? Ми всі живемо?
– Ну… – протягнув Давидов, намагаючись зрозуміти, про що саме запитав у нього гладковолосий. – Кожен письменник… Він, звичайно… У довготривалій перспективі кожна більш-менш талановито написана книга впливає на людей, події, а значить, впливає на світ…
– Це надто загально, – сказав чоловік і посміхнувся.
Якщо судити з усмішки (а Давидов в усмішках розбирався – ця була зверхньою), гладковолосий знав відповідь на поставлене запитання.
Дивний тип.
Давидов знизав плечима.
– Радий би відповісти конкретніше, але не можу. Письменник – не деміург. Письменник – точно така ж людина, як усі інші.
Чоловік похитав головою.
– Не зовсім.
– Повірте мені, – сказав Денис, прикладаючи руки до серця. – Точно такий. Із плоті й крові. З такими ж турботами. З такими ж бідами та радощами. Можливо, більш вразливий, самозакоханий, марнославний, заздрісний, але це не корінні відмінності. Усі люди такі більшою чи меншою мірою. Ми так само вболіваємо, так само страждаємо, так само любимо. Більше того, в ті хвилини, коли ми не скрипимо пером або не стукаємо по клавіатурі комп’ютера, ми зовсім
