її з крила, хоч як намагався, вона не звертала на нього уваги. Він лише грався з її волоссям і роздмухував жаринку, що тліла в різьбленій люльковій чаші, – це його відблиск Давидов бачив в ілюмінаторі.
Денис вдивився у пульсуючу за товстим склом темряву, немов намагався розгледіти дівчинку, що примостилася на краю безодні.
Немає ніякої дівчинки, і ніколи не було. Є клята письменницька уява.
Образи. Запахи. Звуки.
Мав рацію гладковолосий з виставки, мав! Усе не як у людей. Лізуть же в голову різні дурниці, нібито це він – відомий письменник Денис Давидов – розкурив люльку з ароматними травами. За бортом мінус п’ятдесят, швидкість п’ятсот миль за годину. Яке крило? Та у мамонта шмарклі б замерзли!
Літакова фея. Фея-берегиня. Треба ж…
Денис ледь торкнувся губами волосся дружини, вдихнув слабкий аромат її парфумів і легкий запах сну, що витав навколо. Карина дрімала. Щаслива! Давидов погано спав у літаках, навіть у бізнес-класі. Так і не навчився за багато годин перельотів, – щоразу мучився і лаявся пошепки.
Ну, нічого, нічого! Буде час і відіспатися.
Десять днів тропіків. Десять днів біля океану вдвох із Кариною. Він знову заплющив очі й сперся потилицею на широкий підголівник.
Довгий, довгий день…
Письменники – такі ж люди, як і всі інші, тільки трохи божевільні, але і письменники втомлюються.
Добре, що не довелося робити стиковку в день прильоту.
В аеропорту Кеннеді ніколи не знаєш, як пройдеш паспортний контроль: якось Денис із Кариною простояли в черзі майже дві з половиною години й спізнилися на рейс у Лос-Анджелес. Тому було прийнято рішення не влаштовувати гонок, і Мартін не тільки замовив їм номер у готелі «Томпсон», що біля Центрального парку, але сам особисто зустрів у залі прильоту й відвіз на Манхеттен.
Пан Мартін Річ давно вже був не просто літературним агентом, що представляв інтереси екзотичного письменника в США, а другом, наскільки може бути другом людина, яка отримує тридцятивідсоткове відрахування з гонорару за кожну видану книгу.
Незважаючи на джет-лаг, який лежав на повіках тяжким вантажем, Давидови повечеряли разом із ним у прекрасному французькому ресторанчику на розі 47-ї та 7-ї. І до 22-ї за місцевим часом, ситі й задоволені, впали в своє ліжко розміру «кінг-сайз», не думаючи ні про любов, ні про прекрасний краєвид на Центральний парк, який відкривався з вікон. Після трансатлантичного перельоту і двох пляшок червоного бургундського можна і слід думати виключно про сон.
На підлозі залишилися валятися мокрі рушники, нерозібрані валізи (а навіщо їх розбирати, якщо завтра знову в путь?) шкірилися відкритими кришками, через не запнуті до кінця штори до кімнати сочилися тремтячі неонові вогні Великого Яблука. Місто гуділо за вікнами низьким, важким басом блюзмена. Навколо пам’ятника Колумбу в нескінченному хороводі крутилися світляки фар, помаранчевим горіли гребені на дахах таксомоторів, зойкали клаксони. Іст-Сайд палахкотів вогнями
