й буду її освіжувати своїми сльозами, доки стануть і затоплять жаль мій смертельний і мене. А сонце буде їх усе пити й пити… жадібне сонце болю…
Довір’я?
Се маленька дитина зі щирими, невинними очима, що, набравши думок і почувань у подолок, біжить до того, хто кличе її до себе.
Не гамує слів своїх. Сміється й плаче просто, – воно іншого не знає: се – властивість його існування, краса його ціла і багатство!
І жде.
Великі очі його з вірою, не прочуваючи горя, дивляться просто в лице того, хто його кличе. Жадібно жде. Не знає – чого. Може, щастя якого. Або чого іншого, такого гарного й святого, як його душа, переповнена правдивими перлами.
Але ні.
Ось здіймається сильна рука розчарування й падає тяжким каменем на ясну голівку його… його, що не знало іншого почуття, як прямості, і правди, і віри в почування свої сонячні.
Є трояка любов.
Та, що годується ласощами, що годується поцілунками, і та, що поважна, як смерть, годує сама себе й других. Вона годує себе і сльозами, і горем, і сумом, і самітністю, а поза гробом – золотою тінню пам’яті – споминами про її святу, несмертельну силу.
Самітність – убога?
Хто се докаже?
А от послухайте, яка хмара сліз здіймається з неї й гуляє! А рук білих, мармурових яка безліч, що перетинає її простір у судорогах болю; а мрій роздертих серпанки, що колишуться туди й назад, туди й назад; а думок рої, що напливають у неї брутальною силою, оббиваючи немилосердно, щоб кудись добігти борше й борше…
Куди?
Господи великий – куди?
Слухайте.
Зачиніть двері, збийтесь в гурток, зіпріть в собі видих і слухайте.
Серна біжить лісом.
Зеленим, веселим, буйним, розкішним лісом і шукає чогось.
Біжить. Квітки під ногами ломить, угинає. Шелестить листя дерев, шепче щось. Колишеться ледве помітно поважне галуззя старої лісної деревини.
Аж ось вона стала.
Чи вже добігла? Не знає.
Думає, що добігла. В різні боки нею кидало. Високими, свавільними скоками гнала вперед, а тепер зупинилася.
Її очі відкрилися широко.
Жде так непорушно, аж тремтить.
Що се? Постріл пішов лісом.
Нечутно починає щось ломитися, щось валитися, – і все на неї, все на неї. Її широко відкриті очі побачили відразу, чого не бачили досі… а її вуха почули, чого не чули досі. Тихий ліс заповнився таким, чого не знала досі, а з неї самої побігла кров.
Тому мусила зеленим лісом гнати.
Слухайте!
Марко ЧЕРЕМШИНА
13.06.1874, с. Кобаки на Івано-Франківщині – 25.04.1927, там само
Справжнє прізвище – Іван Семанюк.
Навчався у Коломийській гімназії. У 1896р. виїхав до Відня, а в 1901 р. закінчив Віденський університет, однак диплом адвоката отримав лише в 1906 р. Відтак почав працювати адвокатським помічником у Делятині, а з 1912 р. адвокатом у Снятині. Активно займався громадсько-політичною, літературною і культурно-просвітницькою роботою.
Перше оповідання «Керманич» надрукував 1896 р. у газеті «Буковина». Опісля опублікував понад 60 оповідань та поезій в прозі.
ВЕСНА
Зелена левада вкрилась цвітками, гей дівчина-красавиця. Золоті метелики упиваються медом, а сонечко своїми проміннями, мов легіник, скобоче та цілує леваду. Легкий вітрець перечиться з сонцем, прилягає ід квіточкам та й собі їх цілує.
По леваді проходжується її власник, пан в дорогім одінню. Йому забаглося вибудувати тут літню альтану, де би міг собі вигідно сидіти і вдихати пахощі весняних цвітів. Найкраще під альтану видалось йому місце під калиною, що не-оподалік зазеленіла. Він прямував туди. Під калиною розстелився зелений барвінок на якійсь могилі, над котрою клячить похилена, стара бабусенька в латаній свитині.
Вона цілує барвінок та зрошує дрібними сльозами. Чудова весняна краса не сміється до неї, тільки плаче. Зелена левада тяженько стогне враз з нею, а сонце не ясніє, тільки червоніє.
– Доню моя, – голосить вона, – обізвися з сирої могили до мене. Навіщо ти на отсій калині життя собі відобрала? Із-за неслави, що її заподіяв тобі отут на роботі пан? Що неслава? Я б підпору тепер з тебе мала і з голоду не вмирала б. Ти ж не винувата.
Пан почув виразний плач бабусі і віддалився.
