пів-дорозі спинявся, стискав міцно тонкі губи, схиляв голову, а сірі, великі очі темнішали і гасли.
– Кумедний! Чудасія! Чого він хоче? Сказано поет, а поетам ніщо не заборонено, – казали товариші, сміючись.
– Можна марити про все, але висловлювать голосно… гм… ніяково… – додали другі.
Через те Соромський кинув звичку висловлювать перед людьми свої думки, що гнітили його душу і знайшов собі товариша, вірного і єдиного, приятеля й слухача, який його розумів, спочував і з прихильністю його слухав. Се був він сам.
Коли я був малим, то цілими годинами сидів на стільці та вирізав з паперу людців: високих, худих, товстих, малих, дітей та жінок в капелюхах і панів у брилях та шапках; в чоботях і босих. Босих було більш, бо їх не так трудно було вирізати. Потім я брав різнобарвні олівці і малював їм обличчя. Здалеку мої людці здавалися схожими один на одного, але як добре придивитись, то між ними була ріжниця: кожна паперова людина мала щось своє власне – чого у другої не було.
Я брав кожного гостя за руку і казав, увічливо показуючи на стільці: «Сідайте, панове! Чого ви хочете? В мене є гуски, качки, курчата, смажені ковбаси булки, яблука». Я ставив на стіл усю свою бутафорію в паперових полумисках та уливав бутафорський мед з паперової пляшки в паперові склянки. Мені тоді здавалося, що мої гості бенкетують, і я радів, потім мені докучала ця гра, я брав одного та одривав йому руку, другому ногу, а в третього одкручував голову, або хапав усіх в купу і м’яв у руці, потім кидав недбало під стіл і забував про них.
Уявляю собі: коли б мої паперові гості якимсь чудом почули, що в них щось тріпається всередині, щось кипить у голові, вони б почули, що вони також живі люди, як і сей, що їх вирізав і малював. Певно у них тоді була б хоч куца, хоч крива, але власна логіка. Вони б певно в мене спитали: «Нащо ти нас так довго вирізував, малював, а тепер мучиш: одриваєш нам ноги й руки, калічиш, кидаєш в якусь безодню? Яку ти мав мету? Ми не знаємо твоєї мети. Інші схилили б голови й, не думаючи, корилися; другі підвели б на мене сумні, здивовані очі і питали б мене: «Через віщо? За що? Нащо?» Діти завжди говорять: «А так».
Мої паперові люди одповідали б:
– Неможливо! Се щось страшне! Сьому нема імення. Ми жахаємось тебе. Краще не вирізуй других, бо ми знаємо, що їх чекає».
Я теж не раз питав тебе, доле: «Через віщо? За що?» Тільки ти таємно мовчиш. Моя мати, ся штучно вирізана й змальована красуня, вмерла саме тоді, коли я побачив світ. Коли мій прибитий лихом батько стояв, схиливши голову перед її холодним тілом, мій пан шлунок примусив мене голосно прохать жертви, і я кричав, поки мене задовольнили. З того часу почалося моє кріпацтво і взагалі усіх живих створінь, які вперше побачать світ. Мій дядько, талановитий молодий хлопець, прочитав у листі про несподівану смерть моєї матері, а його улюбленої сестри, схилився на стілець, як підкошена квітка і вже не підвівся з нього. Серце стиснув жаль у своїх гострих пазурах і воно навіки вмовкло. Неначе хтось дмухнув на свічку,
