сміх дитячий, безжурний. З того часу як в його студії поставлено нову статую, ніхто не чув його жартів і співів. Між веселими товаришами він сидів, мов темна хмара; він не хмелів од міцного вина і од палких жіночих поцілунків. Щодня блукав він по римських вулицях, мов навіжений, але якась сила тягла його додому.
Він почав другу копію, але то була якась карикатура – він схопився за голову!
– Та що ж я таке? Невже всі тії, що присудили мені нагороду на вистави і тії, що завидували мені, помилилися? Або я втратив свій талан? Мов у воду впустив? Ні, натхнення повинно колись прийти. Чекаймо! – міркував артист і він чекав, поки терпець урвався. Він кляв статую і ту лиху годину, коли купив її, тільки продати ніяк не зважився.
Він пішов з Риму в Німеччину, бо сам був німець, тільки кільканадцять років жив у Римі.
– Змінити місце – се дуже добре для того, хто шукав натхнення, коли воно не приходить, – міркував артист, сидячи в потязі. Проте на нього напала така нудьга, що він не доїхав до рідного краю – повернувся в Рим у свою студію. Мовчки стояв він перед статуєю, мов пив її очима, потім сказав з запалом і нудьгою:
– Се мабуть у святого терпець урветься! Та що ти таке? Чого ти мене мучиш? Ой, Господи! Се вже я починаю з нею говорити, мов з людиною. Ще один крок і я піду по стежці мого нещасного колеги. Ні, треба схаменутися. Статуя повинна тішити очі красою свого пишного тіла, гармонією гарних рис, а не робитися мукою для людей. Я таки зберу всі фізичні і моральні сили і переборю тебе. Скину се ярмо, що мене душить, гнітить, не дає спокійно жити. Побачим, хто кого. Хіба ж не можна почати якусь іншу працю? Добре, гаразд!
Артист почав мугикати якусь пісню і взявся до роботи. Надія і радощі блиснули на мент блискавкою і згасли; руки без сили, мимоволі, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотів чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».
Він побіг зі студії. Вернувся світом. Повалився мов сніп на ліжко і заснув, мов убитий. І так минуло багато днів. Іноді артист питав себе:
– Чи не позбавити собі життя?
Колись увійшов до нього приятель, що повернувся з Німеччини, та й жахнувсь.
– Германе, що се з тобою скоїлося? Мабуть, знов вернулася малярія, яку ти схопив торік, блукаючи на рисовому полі?
– Ні, – одказав артист приятелеві і схилив голову.
– Чого ж се ти так важко зітхаєш? Може, закохався в якусь принчипесу?
– Та ні бо, ні! Дай мені покій!
– Втратив гроші чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щирості, як з давнім приятелем, та хоч покажи мені твої нові твори.
Сі звичайні речі, наче голкою, шпильнули артиста в серце.
– Ось дивися, – показав він на нову копію.
– Яке розкішне тіло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.
– Ось вона, – казав артист.
– О-о!
