він і здригнувся: Здригнувся, бо з глибини душі почув немовби стислий, але такий колючий і збентежуючий регіт. Широко розплющив очі і прислухався до того, як стукало серце, швидко-швидко і немовби сполохано, а в уяві знов став вимальовуватись образ убитого Тартаренка.
«За що ж мене, за що?» – здавалось йому, так питало розплющене око, повне здивування, на блідім, перекошенім обличчі Тартаренка.
Корденко мотнув головою, почав швидко-швидко ходити по кімнаті: йому не хотілось сього уявлення, але сила волі не мала жодної спромоги протистати тій появі.
І завжди впевнений в своїй силі, він тепер почув себе слабим, і страх, рабський страх, і злість, рабська злість, напливали йому на душу і гусли там.
– Я ще, ще, ще вбиватиму… я зроблюсь катом партії… я ще, ще… – ходив він по кімнаті і повторював сі слова, щоб нічого не думалось, – і справді нічого не думалось, але те уявлення тим паче лізло в уяву. А з тим разом зростав і жах в нім, і якесь озвіріння, що тіпало його душу.
А вікно з темного стало йому синім… Годинник страшно дратував його, тикаючи якось дико і настирливо… Нервова дріж бігла по тілові Корденка… В глибині душі билась в конвульсіях якась думка… Всередині все терпло.
Корденко вибивався з сили, – він почув, що всі сили душі, навіть її болі, тупіють… І вибившись цілком з сили, як сніп, як підкошена трава, повалився на ліжко і заснув сном мерця.
В низенькій, з невеличкими вікнами кімнаті на столі стоїть самовар і привітно грає на різні голоси, що всі між тим мають один тон якогось лагідного і втихомирюючого характеру. За самоваром сидить його мати, тоді ще зовсім молода. Далі батько, чоловік літ 35 з гарною бородою, рівним чолом і ясними чорними очима. В кімнаті тепло, затишно, самовар парує. На стіні привітним старечим голосом тик-кає годинник, немов бабуся оповідає свої одноманітні казки. Мати, привітно всміхаючись, наливає чай. Батько п’є і потім курить цигарку. Мало згодя починає балакати, оповідати про свою молодість і молодечу діяльність. Оповідає з тим натхненням, яким переймаються люди, згадавши свою ясну молодість. А син, молодий Корденко, так пильно слухає, – так йому до вподоби сей його вродливий батько. От він оповідає про те, як ще був студентом і ходив на сходки, на яких критикували уряд і змовлялись боротись з ним; як він ходив в свитці поміж селян і намагався вчити їх; як селяни його схопили і хотіли одвезти до станового, а він втік од них, коли вони заїхали до шинку, лишивши його зв’язаним на возі, – і багато іншого. І серце молодого Корденка росло, і здавалось йому, що й батько росте. Звертається він до батька і питає його:
– А тепер, татусю, мислю собі, що тепер робиш? Ти тепер ще сильніше борешся з урядом, ще лучче вчиш людей?…
– Ні, дитино, я тепер слідчий, а не вчитель, я сам уряд, – відповів батько.
– Так що… – почав син.
– А те, що не можна робити всього того, що я хотів робити, коли був молодим, бо я тоді був дуже наївним… Виростеш, взнаєш…
І
