помилка ввесь я», особливо довго проходила йому в голові, і коли він думав, що вона вже пропливла, вона знов і знов верталась, уже одягшись в такі слова: «коли ти був ненормальним – тепер чи тоді, як вбивав Тартаренка? Досі ти був впевнений в те, що безумовно в останнім разі ти був нормальним, але тепер?..»
«Як?.. хіба я міг тільки божевільним вбити Тартаренка?»
«Але якби ти був не в припадкові відповідної манії, то ти б тепер не мучився».
«Але я мучусь лише тим, що сталась помилка».
«Помилка примусила тебе мучитись».
«Бо без сього не було б волі моїм інстинктам, пережиткам минулого, що примушують почувати гризоту сумління».
«Ти в сьому впевнений?.. »
«Я впевнений… Еге, я впевнений, що я тепер ненормальний… »
Така розмова велась між думками в голові Корденка, і йому навіть цікаво було стежити за сею борнею думок і разом з тим боляче, страшно…
Почувши отой декрет, – що він тепер ненормальний, знов почував, що не твердо впевнений і в сьому. І питання сього не розв’язав… А інші уявлення понесли його вперед.
Корденко почув тепер себе таким неміцним, що не міг би – він в сьому був певний – сказати, хто правий і хто винний, не міг би кинути просто в вічі тому, хто став би його винуватити, що він буржуй; не міг би голосно і сміливо казати всім ту правду, в яку так вірив; не міг би гордо і непохитно тримати свій прапор, – не міг би боротись за нього до загину… Йому скрізь миготіла «помилка»…
І тепер він, Корденко, вийде поміж гурт слабим, нікчемним, з якого він сам ще так недавно сміявся і на якого з погордою дивився. Тепер кожний може кинути йому грязюкою в лице, тепер всякий викине на очі те, чого спершу не міг, боявсь і що тримав тоді про себе; тепер кожний, поперед подоланий, помститься на нім дрібною жорстокістю, з рабською злістю, – і він, Корденко, пишний і сміливий, тепер нікчемний, помилка в своїх власних очах, не буде міг обстати за себе, бо… Немає ґрунту під власними ногами, похитнувся..
На що опертись? На те, що хитається?.. Але ні, його гордий дух не може погодитись з тим, що він тепер стане слабим, нікчемним, мізерним… Ні, сього не буде!..
І він встав і поглядів на чоло дня, що надходив…
Воно було вже біле…
Зараз засяє день: він не хоче, щоб день, який бачив його могутнім переможцем в боротьбі за правду і з собою і з другими, тепер побачив його подоланим, мізерним, з поламаними крилами…
Корденко думно підійшов до бюро, одчинив шухляду, добув револьвер і приложив до грудей…
І схотілось йому ще раз, останній раз, подивитись довкола на світ, на наближення дня, на себе…
І він поглядів: на обличчі йому витисся той грубо-твердий вираз, який запановував на нім, коли він на щось рішався.
І спустив курок…
Здригнувся Корденко, похитнувся… нахилився і важко впав… ще раз здригнувся і занімів…
Одарка РОМАНОВА
