од артиста. Він писав: «Мабуть, справді божевілля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»…
Коли приятель увійшов у кімнату та побачив артиста, що лежав з закритими очима на канапі, то йому здавалося, що він баче мертвяка. Коли він поворушився, одкрив очі та спитав жахливо: – Хто се? – приятель одповів:
– Се я, я. Не лякайся. Чого се ти лежиш в темряві?
Артист раптом підвівся з ліжка і сів.
– Запалить світло чи що? Де сірники? Ось у мене в кишені є. – Приятель запалив лямпу і почав пильно придивлятися до артиста.
– Я не міг поворушитися. Спасибі, що прийшов. Жодна душа не хотіла мене одвідати. Добрі приятелі! Люди люблять тільки веселих; вони втікають од таких, як я. Осе зараз мені здавалося, що мене живого поклали в домовину…
– Годі, годі! Я й слухати не хочу. Ти сам казна-що вигадуєш, аби себе дратувати. Я так міркую, що тобі б варто було одружитися. Іншим погано жити в самоті. Молода жінка защебетала б, мов пташка, звеселила б твою хату, ти б забув і думати про се.
– Коли б я їй розказав, що робиться зо мною, то вона б або втекла од мене, або не зрозуміла мене, що було б для мене гірше лихої хвороби… Ти знаєш, я вже почав боятися її.
– Кого? – спитав здивовано гість. Артист мовчки показань на статую. – Що ти верзеш?!
– Сьогодні вночі я не спав і навіть не затуляв очей, вона стояла у місячному сяйві. Я силував себе не дивитися в сей бік. Я навмисно дивився на стелю, на тіні та на срібні мережки, що змалював місячний промінь. Щось наче штовхало мене, тягло в сей бік, мов хтось шепотів над вухом: «Подивись!» Я глянув на статую і захолов. Вона силилась заговорити; ворушила устами; білі груди здіймалися і очі так дивилися на мене, так дивилися, наче благали: «Запоможи!»
– Мама мія! Який страшний сон!
– Що сон і що не сон я тепер не можу розібрати. Але мені страшно. Я боюся таких снів. На милость Бога! Зостанься сю ніч зо мною.
Приятелі, пробалакавши до ранку, заснули мов убиті, і не бачили ніяких снів…
– Я зараз познайомився з одним форестьєром4. Здається, багатий російський меценат. Я йому казав за твою статую; він страшенно зацікавився нею. Завтра він напевне до тебе зайде. Покинь свої примхи та продай її. На біса вона тобі здалася, коли ти бентежиш собі нерви, псуєш здоров’я, губиш талант через якусь химерну думку, що нагадує тобі ося мара. Ні, так не варто робити! Тобі зараз треба переїхати в друге помешкання. І ти тоді тільки одужаєш та забудеш її, мов непевний сон.
Приятель прикро покосився на статую, що блищала під соняшним променем чудовим мармуровим тілом. Довго він умовляв артиста; він тільки зітхав і журливо хитав головою.
Коли прийшов багатий російський пан, то артист вже не мав сили змагатися і корився, мов мала дитина. Приятель незабаром перевіз його в друге помешкання! Він і на те згодився. Йому хотілося спати й спати, бо мозок його бажав покою. Одного ранку слабий артист прокинувся і почув, що до нього вернулися втрачені сила й здоров’я і він знов зробився веселим, безжурним Германом
Форестьєр – мандрівник.
