плачете, чада? Я ж не половець! – промовив князь. – Де ваші батьки?
– Батьки там, – махнула кудись рукою дівчинка. – Повбивані лежать…
– А ви?
– Ми сховалися в лісі… А всіх наших немає: хто вбитий, кого у полон потягли… Одним нам пощастило сховатися…
– Як же тебе звати, отроковице?
– Дариною.
– А малого?
– А мене Славутою, – підвів на князя свої ясні оченята хлопчик.
Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут – загинуть…
– Зі мною поїдете? – спитав їх. – До Чернігова…
– Поїдемо, – сміливо відповів Славута. – Якщо даси коней…
Так чада потрапили на княжий двір. Поселили їх у бездітної князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці. І був би Славута дворовим чоловіком – кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому інший шлях. Тут Кузьмище замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги і налив кухоль квасу… Випив, крякнув, розгладив бороду. Ніхто з слухачів, – а слухали всі, хто сидів поблизу, – і не поворухнувся. Цікаво розповідає старий!.. Навіть Самуїл сидів замислений.
– І цією долею був наш князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, – повів далі гридень. – А трапилося це так. Славута змалку любив співати і грати на сопілці, на бубнах та гуслях. Дідусь його навчив. І показав, як сопілки вирізувати. От одного разу за валами, під горою, вирізав малий гілочку калини, сів під кущем та й майструє дудку. І незчувся, як до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному вбранні – шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на срібних підківках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук, а за спиною тул23 зі стрілами.
– Як тебе звати? – спитав хлопчик.
– Славутою.
– А мене Святославом… Що ти тут робиш?
– Сопілку. Хіба не бачиш?
– І ти вмієш грати?
– Умію.
– Ану заграй!
Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота і заграв.
Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
– Ану дай мені!
Славута простягнув дудку.
Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипіння.
– Але ж вона не грає!
– Бо треба вміти.
– То навчи!
Славута показав, як треба складати, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і скоро почув, що і в нього щось виходить. Не пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він закривав чи відкривав дірочки.
Хлопчина зрадів.
– Давай мінятися! Я тобі лука – ти мені сопілку!
Славута здвигнув плечима.
– Бери так. Я собі ще зроблю, коли захочу.
Та княжич
Тул – сагайдак, тобто шкіряна сумка для стріл.
