Звідки? – загукали вони.
– Від князя київського Святослава до князя Ігоря! – відповів Кузьмище.
Їх впустили у фортецю, провели до хоромів. У просторих сінях до них вийшов молодик у оксамитовому каптані та жовтих чоботях на залізних підковах. Був він красень. Груди колесом, на щоках рум’янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на лоба, у злегка нахабних очах – лукаві вогники.
– Хто такі? – спитав зверхньо.
– А ти хто? – у тон йому відповів Кузьмище.
Молодик здвигнув плечима, усміхнувся, мов добрим знайомим.
– Я син тисяцького Рагуїла – Янь.
– А ми посланці від київського князя Святослава до князя Ігоря.
– Почекайте до вечора… Князь з княгинею Євфросинією приймають гостей.
Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопів носом.
– Хлопче! Та чи ти відаєш, що говориш? У нас до князя спішні вісті! Похід на половців готується! А ти – до вечора! Ха! Бачили таке?
Цей хлопець, Янь, видно, ніколи не сердився. Він розгонисто зареготав і жартома штурхнув старого гридня в груди.
– Чого кричиш, борода? Відразу сказав би про похід! – І розчинив двері: – Заходьте!
У великій світлиці, незважаючи на те що день був сонячний, стояли сутінки. Кольорові шибки пропускали мало світла. В кутку, перед образами, горіли свічки.
Гінці вклонилися, привіталися.
Ждан відразу впізнав князя Ігоря, хоча бачив його лише один раз кілька років тому, коли той приїздив до Путивля. Він не змінився: ті ж проникливі суворі очі, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно підстрижена борідка різко відтіняли чистоту худорлявого обличчя, а міцна шия і широкі плечі свідчили про неабияку силу. Мав він тридцять і три роки. Поряд з ним, на чільному місці, сиділа русокоса красуня-жона – княгиня Євфросинія… А далі за столом темніло кілька чоловічих постатей, але розглядати їх було ніколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор розкинув руки:
– Кузьмище! От не ждав! Скільки ж це літ я тебе не бачив?
– Та вже, мабуть, чотири літа… З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Київ ішли, щоб відвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обійшов нас з тилу та й припер до Дніпра. Мусив я шугнути у кущі!.. А тобі ж, княже, як поталанило?
– Ха-ха-ха! – зареготав Ігор. – Ну й нагадав ти історію!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв біля берега, і теж втекли – перевели дух аж у гирлі Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли підростуть наші діти – мій син Володимир, а ханова дочка, – стати сватами… Гай-гай, як це давно було!.. А нині ти з чим до мене завітав?
Кузьмище подав пергаментний сувій. Ігор зламав воскову печать, розгорнув і почав читати вголос. Святослав сповіщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князів у похід, щоб відомстити нападникам.
– От тобі й сват! – вигукнув, дочитавши, Ігор. – От тобі і Кончак! Заприсягся бути
