від хмар і над степом повіяло справжньою весною.
Хтось підніс казанок теплої води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кілька пригорщів собі на обличчя. Настя, рум’яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися.
– Чому не розбудила раніш?
– А навіщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мій. І так солодко спав!..
– Але ж Кончак…
– Він щойно прибув… Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас… От і приїхав навістити… Та ось і він сам!
Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.
Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.
– Чув, чув про твою біду… Сам винен, що відокремився від мене… Князі думали, що я з Дмитрова піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти – на Оріль і на Тор. Там мене і шукали – біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів’я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону – не злічити! Кожному воїнові дісталося…
Туглій скривився, схлипнув.
– Тобі можна радуватися, хане… А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив…
Кончак підморгнув Насті.
– Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.
Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.
– Жартуєш, хане? – І визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: – Ану геть звідси!
Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.
– Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я… Таких красунь веду нині не одну – на всіх ханів вистачить! Пай-пай!
Туглій повеселів.
– То справді даси полонеників на обмін?
– Дам… Повинні ж ми виручати один одного!
– Дякую, хане… А в мене для тебе теж є подарунок.
– Який?
Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.
– Ось тобі для втіхи! – поставив перед Кончаком бранців. – Чорні клобуки! Зрадники! Батько й син… Роби з ними що хочеш, – повісь, четвертуй, утопи чи на вогні спали! Ніякі тортури не будуть для них замалими!
Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.
– Скільки у тебе синів, старий? – нарешті спитав Аяпа.
– Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, – вклонився той. – Інші загинули…
– Всього
