і відплатимо за все, що вчинили супостати на нашій землі!
Його слова були зустрінуті гучними схвальними вигуками. Всі почали після короткого спочинку лаштуватися до походу.
Ще два дні об’єднана рать верстала шлях до Псла, увечері перейшла його по льоду і, переночувавши в долині, біля лісу, вранці рушила до Ворскли.
Простір між Сулою та Ворсклою з давніх-давен за мовчазною згодою Русі і половців вважався нічийним. Сюди влітку йшли на промисли – бити звіра, ловити рибу – руські бродники, тут нерідко випасали свої табуни та череди і половці. За Ворсклою починалася Половецька земля – потрібно було пильнувати. Ігор послав далеко вперед сторожових воїнів-розвідників, виставив посилену сторожу перед своїм, головним, полком, наказав, щоб дружинники і вої узяли зброю, яку до цього везли на санях.
На правому крилі у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину раті займали чорні клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолі з воєводами Андрієм і Романом, замикало довгу, на кілька поприщ, похідну колону військо Володимира Глібовича.
Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення і його бояри, дружинники та вої.
– Плентаємося три дні в хвості! Так і в ділі не побуваємо! – бурчав боярин Шварн, їдучи по праву руку від князя.
– Ігор хитрий! Поставив свій полк у голову! Стрінемо половців – він перший похапає здобич, а нам – що з носа спаде! – підтримав його муж Польгуй і кинув зліва косий погляд на князя. – Найбільше постраждала від половців Переяславська земля, а користь від походу матимуть інші! Хіба це справедливо?
Під’їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову.
Князь помітив його, спитав:
– Що кажуть Рюрикові вої? Теж рвуться наперед, як і ліпші мужі?
– Княже, вої думають так само. Про нас забули. Князь Ігор дбає лише про себе та своїх родичів. Був би з нами князь Рюрик – не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолі раті – двоюрідного брата свого! А ми – пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..
– Я поїду до нього, – сказав Володимир. – Я скажу йому! Рюрикової раті тут більше, ніж Святославової!
Під’їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином…
– Княже, про нас забули. Князь Ігор дбає лише про себе та своїх родичів.. А ми – пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..
Він приострожив коня і помчав наперед. До Ігоря під’їхав після швидкої їзди розчервонілий, збуджений. Досада гризла серце.
– Що трапилось, княже? – спитав Ігор стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. —Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, і кожної хвилини слід чекати зустрічі з ворогом!
– Саме тому я і приїхав до тебе, княже! – з притиском сказав Володимир.
