віддалено, вирішила цілий день не зводити з нього очей, хоча після стількох місяців це здалося зайвою порцією підозри. Нове життя й нові турботи відсунули фігуру незнайомця, погасили неприємні спогади, й колишні страхи здавалися смішними. Денис пошкодував, що пропускає заняття з греко-римської боротьби, але сперечатися з мамою не став.
Об одинадцятій ранку пролунав дзвінок зі школи, де вчилися двійнята: Коля зламав на сходах ногу. Його треба було негайно везти до лікарні.
Мама подзвонила батькові, але той був на важливій нараді. Мама, вилаявшись, веліла Денисові замкнутися й нікого не пускати в їхній орендований будинок. І тримати телефон під рукою.
Денис ліг на диван, що рідко міг собі дозволити, і став дивитися серіал про казково-середньовічні підступи, страти, інтриги та інші розваги. Прийшла собака, Джекі, і вмостилася поруч. Денис дивився на екран, але встежити за дією ніяк не міг: раз по раз перестрибував на думки про дев’ятирічного брата. А що, як перелом відкритий, і гостра кістка стирчить з-під шкіри? А що, як дитина так усе життя й кульгатиме?!
Мама дзвонила щопівгодини. Колі дали знеболювальне в пункті невідкладної допомоги, зробили рентген, наклали лангету, вселили надію – все буде добре. Мама теж заспокоїлася, перестала голосно сміятися й похмуро жартувати, обіцяла, що ввечері вони відсвяткують Денисів день народження у вузькому сімейному колі, зате затишно й весело.
Потім дзвінків не було цілу годину. Потім Денис відповів на виклик – і не впізнав її голосу. Вона кричала в трубку – надривно, панічно.
– Не виходь з дому, чуєш?! Я викликала поліцію, вони будуть через десять хвилин…
– Поліцію?!
– Ден, нікому не відчиняй двері! Навіть поліцейським! Чекай мене…
– Що сталося?!
Обрив зв’язку. Джекі чхнула й подивилася на Дениса з подивом.
Він сидів на дивані з телефоном у руках. У ньому прокинувся забутий, уже майже подоланий страх. Той особливий жах, коли не знаєш, чого конкретно боятися. Коли не розумієш, що відбувається, просто тонеш у реальності, як у пастці мурашиного лева.
Знову телефонний дзвінок. Номер не визначився. Денис вирішив не відповідати. Його телефон дзвонив простим стародавнім дзвінком, як телефонні предки півстоліття тому: дзень. Дзень. Потім дзвінки обірвалися.
Удалині почулася поліцейська сирена. Дедалі ближче. У каліфорнійських сирен особлива істерична інтонація – вони репетують так, наче рятувати вже нікого, все пропало. Відлунювало аж у стінах сусідських будинків. На вузькій вулиці поліцейські машини влаштують затор… що подумають сусіди? А головне, що Денис скаже поліцейським?!
Знову дзвінок з невизначеного номера. А що, як у мами розбився телефон, і це передзвонює з чужого телефону – мама? Алло?
– З днем народження, Денисе, – сказав знайомий голос. – Це я, твій старий ідіот.
Поліцейські простовбичили півгодини у дворі, перегородивши машинами вулицю. Потім приїхала мама: «Я його бачила, бачила! Він з’явився до мене й сказав, що забере мого сина!»
