style="font-size:15px;"> – Максиме, в лікарню. Негайно.
– Що сталося?!
– Твоя дочка.
Екран погас.
– Я не розумію, навіщо мені жити, – сказала п’ятнадцятирічна дівчинка. – Поясни, якщо можеш. У чому сенс?
Йому хотілося її обняти, взяти на руки й не випускати багато годин. Він відчував її біль у багато разів сильніше за власний. Йому хотілося бити її, трясти за плечі, ляскати по щоках, – за це її прокляте, безвольне «навіщо». Ліза сиділа в терапевтичному кріслі, утикана інжекторами, зі странгуляційною борозенкою на шиї. Посилювач звуку, закріплений на горлі, допомагав їй говорити.
– У тебе є не просто сенс життя, – він говорив, наче йшов у магнітних черевиках, опираючись на кожне слово. – У тебе є завдання, мета. Як у солдата, як у пілота. Ти сьогодні зрадила нас усіх… спробувала зрадити.
– Я не хочу бути солдатом чи пілотом. Я не записувалася до вас в екіпаж.
Вона насилу говорила, але очі дивилися шалено, прямо Максимові в зіниці. Це не була примха, і не була гра. Максим і раніше знав, що його дочка вперта, але тепер внутрішня сила, сліпа лють цієї дівчинки з синцями на шиї налякали його до мокрих штанів.
– Ніхто з нас не вибирав батьків, – сказав він м’яко. – Ну вибач, що ми з мамою народили тебе на борту «Променя», де твоє життя підпорядковане великій місії. І в тебе є друзі, безпека, особистий простір, турбота, навчання, гра. Океан, ліс, гори…
– Це фальшивка, – сказала Ліза. – Проклинаю вас разом з вашим «Променем».
І, замружившись, відкинулася на спинку крісла.
– Це була наша головна робота, кванти, і ми її провалили.
«Кванти» – вони стали так себе називати ще перед стартом. Кванти одного Променя. Слово виявилося живучим.
Тепер вони сиділи на краю кручі над річкою, сонце схилялося до верхівок лісу на тому березі. Пахло хвоєю, дув легкий вітер. Зір, нюх, дотик і слух переконували людей, що вони бачать захід сонця, що в сутінках піднімається туман, і скоро стане прохолодно.
Усі пам’ятали, що немає ні річки, ні кручі. А якщо й будуть, то не скоро.
– Ми провалили, – з натиском повторила Марія. – Виростити й виховати дітей, щоб вони були кращі за нас! Сильніші, розумніші, стабільніші! Щоб вони могли втримати цивілізацію, збагатити й передати далі!
– Пафос оф, – пробурмотіла Аніта. – Важілець униз.
Стало тихо, у траві верещав цвіркун. Марія опустила голову, Максим дотягся й стис її руку. Несправедливо й неправда: йдеться не про пафос. Людина переживає професійну катастрофу, можна й поспівчувати.
– Заспокоймося, – сказав Андрій. – Дівчинка психонула – і сформулювала те, що турбує їх усіх. Вони звинувачують нас, розумієте? П’ятсот років тому людина могла прожити все життя в маленькому селі, бути частиною крихітного соціуму й нікого не питати про сенс життя. Але ми ж з народження закладали в їхні голови, що кожний з них особистість,
