бо була вже майже північ.
Він піднявся у свою кімнату по сходах, вистелених товстим килимовим покриттям. Двійнята полягали спати: двері в їхню кімнату, з мультиковим поні, були зачинені. Денис відсунув жалюзі на своєму вікні. На газоні ввімкнулася поливальна установка. Знизу потягло вологою, запахом теплої землі й трави.
Запах теплої й мокрої землі. Спокій і радість. Спрацьовує, напевно, генетична пам’ять поколінь: як добре. Усе нормально. Буде чудовий урожай. Нічого не бійся.
Коли мама легенько стукнула у двері, він був уже в ліжку. Вона підійшла, всміхаючись, і сіла на самісінький краєчок, страшенно втомлена, але майже умиротворена:
– На добраніч, синку.
Він дивився знизу вгору на її лице, і ніяк не міг сказати того, що мусив.
– Я люблю тебе, мамо.
– Я теж дуже тебе люблю.
– Мамо… – він затнувся. – Якщо він забере мене… не сумнівайся, ти все правильно зробила. У мене були в житті ці чотирнадцять років.
Вона задихала голосно, важко, як після бігу.
– Він тебе не забере, – сказала вона іншим, твердим голосом. – Я не дозволю… Спи!
Вона відійшла, сіла в крісло біля письмового стола й залишилася сидіти у півтемряві, чекаючи півночі. Денис слухняно опустив повіки, збентежений і вдячний: вона його охороняє. Мама поруч.
У Дениса з самого малечку були особливі стосунки з матір’ю. Навіть народження двійнят не віддалило їх одне від одного. Денис і мама були мов єдине ціле.
Люди реагували по-різному: дехто стурбовано стверджував, що це не цілком нормально, дитині пора сепаруватися. Інші пророкували з розумним виглядом: він підросте і стане, як усі підлітки, потайливим і незалежним, тільки почекайте кілька років. Хтось згадував Едіпів комплекс, – добре, що Денис тоді не знав, що це таке.
Зараз, за хвилину до півночі, лежачи в маленькій спальні маленького будинку, загубленого серед таких же будинків на маленькій вулиці, розташованій посеред величезного чужого континенту, він ставив собі єдине питання: чи правда, що мати продала його?
Ні, це дурне формулювання, неправда. Продають заради вигоди, продають за гроші. Мама нікого не продавала, вона уклала договір… договір, а не угоду купівлі-продажу. І, якщо замислитися, умови непогані. Чотирнадцять років – багато. Це були хороші чотирнадцять років.
…А хоч би й продала? Які варіанти? Умер би він на третій день життя й ані разу не відчув би радості. Не возився б із Джекі-щеням, не вчив двійнят грати в м’яча… Ох, Коля. Нога зростеться, у дітей швидко зростається. Як добре, що у батьків є двійнята. Малята запам’ятають, що в них був старший брат…
Дурниці! Як він міг впустити собі в голову такі думки?! Що значить – «був», він не збирається ніде діватися!
…Знати б, що буде потім. Нехай, будь ласка, нічого не буде, ніякого загробного світу. Заснути й просто не прокидатися. Деякі собаки живуть по чотирнадцять років… ціле життя. Тільки б не було «потім». Занадто
