повідала вона. – Мені здається, що ваш скетч матиме успіх. Ця роль Ґраймс написана наче зумисне для мене. Я можу її зіграти так, що вона виділятиметься, як полковник Сорок четвертого полку посеред базару. І я бачила вашу роботу. Знаю, що ви можете зробити з іншою роллю. Але бізнес є бізнес. Скільки ви отримуєте на тиждень за номер, який виконуєте зараз?
– Двісті, – відповів Гарт.
– А я отримую сто за свій, – правила своє Черрі. – Це звична знижка для жінки. Але я живу на них і щотижня відкладаю кілька банкнот під цеглу в старому комині на кухні. Мені подобається сцена, я люблю її, але є ще дещо, що люблю ще більше – це маленька хатинка в провінції, яку куплю колись, з рябими курми та шістьма качками, що тиняються навколо двору. А тепер дозвольте мені сказати вам, пане Гарт, що мене цікавить лише бізнес. Якщо ви хочете, щоб я грала у вашому скетчі, я це зроблю. І вірю, що нам це до снаги. Але я ще дещо хочу сказати. Маю повідомити, що в моєму характері немає жодних дурниць, і я працюю на сцені за те, що мені платять, так само, як інші дівчата працюють у крамницях чи офісах. Я збиратиму гроші, щоб утримувати себе, коли вже буду застара для театральних вибриків. Ніякого будинку для літніх людей або притулку для необачних актрис мені не треба. Якщо хочете зробити мене діловим партнером, пане Гарт, без всіляких там витребеньок, то я в ділі. Я дещо знаю про театральні трупи, але хочу, щоб ми стали інакшими. Хочу, щоб ви знали, що я працюю на сцені для того, аби щодня забирати певну суму коштів у конверті з нікотиновими плямами на ньому в місці, де його лизнув касир. Таке маю хобі – відкладати на похмурі дощові дні у своєму майбутньому. І хочу, щоб ви знали, яка я. Не знаю, як виглядає нічний ресторан, бо п’ю лише неміцний чай, ніколи не теревенила з чоловіком біля входу до театру й тримаю гроші в п’ятьох ощадних банках.
– Панно Черрі, – озвався Боб Гарт своїм спокійним, серйозним голосом, – ви маєте право висувати свої власні умови. Фраза «лише бізнес» наліплена на мій капелюх і трафаретом вибита на моїй барсетці. Уві сні я завжди бачу бунґало з п’ятьох кімнат на північному березі Лонґ-Айленду, з японцем, котрий варить зупу з молюсків і пече качку по-пекінськи, а я на ґанку, загорнений у пончо, гойдаюся в гамаку й читаю «У нетрях Африки» Стенлі[4]. І більше нікого навколо. Ви ніколи не цікавилися Африкою, чи не так, панно Черрі?
– Ніколи, – підтвердила вона. – А що я наміряюся зробити зі своїми грошима, то це покласти їх у банк. Тепер можна отримати чотири відсотки річних за депозити. Я вже полічила, що за десять років буду мати прибутків десь близько 50 доларів на місяць лише самих відсотків. Також я могла б навіть інвестувати частину свого капіталу в дрібний бізнес, скажімо, майстерню з пошиття капелюшків або салон краси, і заробити ще більше.
– Ну, – зауважив Гарт, – бачу, що ваші думки рухаються в правильному напрямку, так чи інакше. Є багато акторів, котрі чогось варті, і вони також могли б відкладати дещицю на чорний день, якби не тринькали свої грошики. Дуже радий, що у вас правильний погляд на бізнес, панно
Генрі Мортон Стенлі (1841–1904) – відомий валлійський журналіст і визначний мандрівник Африкою, котрий відкрив річку Конґо, гірську гряду Рувензорі, а також розгадав загадку витоків Білого Нілу.
