порт.
У затишному кабінеті сиділа пані О’Браєн, власниця закладу. Вона мала світле – ні, бездоганно біляве волосся. Щодо іншого, то вона була люб’язна й мала видатні форми. Генерал Фалькон підмів своїм капелюхом із широкими крисами підлогу й вичавив кілька іспанських слів, які звучали як петарди, що ляскають у вогні.
– Іспанець чи даґо[15]? – чемно поцікавилася пані О’Браєн.
– Я колумбієць, мадам, – гордо промовив генерал. – І розмовляю іспанською. У вашому вікні написано, що тут балакають іспанською. Як же це?
– Але ж ви тільки-но нею зверталися, чи не так? – зауважила мадам. – А я от не можу.
У готелі «Еспаньйол» генерал Фалькон попросив кімнату й облаштувався в ній. Під вечір він вийшов на вулицю, щоб побачити дива цього гамірного міста Півночі. Коли він прошкував, то згадував дивовижне золоте волосся мадам О’Браєн.
«Це тут, – сказав сам собі генерал, без сумніву, своєю мовою, – має жити найвродливіша сеньйора на світі. У Колумбії я не бачив таких краль серед наших красунь. Але ж ні! Не генералові Фалькону думати про вроду. Моя відданість належить моїй країні».
На розі Бродвею та Малої Ріалто генерал розгубився. Вуличний рух здивував його, а решітка одного автомобіля штовхнула його на віз, навантажений апельсинами. Водій таксі ледь не наїхав на нього й вилив на голову гостя міста ціле цеберко прокльонів. Генерал дістався до тротуару й знову отетерів, коли свист від деко для арахісу гаряче дмухнув йому вухо.
– Yalgame Dios[16]! Яке ж пекельне це місто!
Коли ж генерал нарешті вибирався з юрби перехожих, неначе поранений якийсь бекас, його примітили одночасно два мисливці. Один із них був «Забіяка» Мак-Ґайр, спортивна система котрого вимагала використання міцної руки й застосування не за призначенням восьмидюймового уламку свинцевої рурки. Іншим мисливцем асфальту був «Павук» Келлі, спортсмен із витонченішими методами.
У нападі на очевидну для них здобич пан Келлі був швидшим. Його лікоть акуратно заблокував натиск пана Мак-Ґайра.
– Вали звідси! – жорстко наказав він. – Я його першим побачив.
Мак-Ґайр утік, наляканий вищим розумом.
– Даруйте, – звернувся пан Келлі до генерала, – але вас трохи пом’яли в натовпі, еге ж? Дозвольте мені вам допомогти.
Він підняв капелюх генерала й струсив із нього пил.
Методи пана Келлі не могли не досягти успіху. Генерал, здивований і збентежений гамірними вулицями, вітав свого визволителя як кабальєро з якнайбезкорисливішим серцем.
– Я б волів, – зауважив генерал, – повернутися до готелю О’Браєна, в якому зупинився. Каррамба! Сеньйоре, яке галасливе місто цей ваш Нуева Йорк!
Ввічливість пана Келлі не дозволила б покинути шанованого колумбійця наражатися на небезпеку повернення без супроводу. Біля дверей готелю «Еспаньйол» вони зупинилися. Трохи нижче на протилежному
Даґо – загальна назва італійців, португальців і південноамериканців латинської раси.
Yalgame Dios (
