свої зусилля і зробимо великий бізнес. Є стільки способів заробити мільйон, що й не знаю, з якого почати.
Наступного ранку Сілвер зустрів мене в готелі, він весь аж сяяв від задоволення.
– Ми зустрічаємося з Дж. П. Морґаном пополудні, – повідомив він. – У готелі я знаю одного службовця, котрий хоче познайомити нас із ним. Він його приятель. Каже, що той любить зустрічатися з вихідцями зі Заходу.
– Звучить гарно й правдоподібно, – похвалив я. – Хотів би я познайомитися з паном Морґаном.
– Нам анітрохи не зашкодить, – визнав Сілвер, – познайомитися з кількома фінансовими магнатами. Мені подобається, що в Нью-Йорку так гостинно зустрічають незнайомців.
Чоловік, котрого знав Сілвер, назвався Кляйном. О третій Кляйн привів свого товариша з Волл-стрит, аби навідати нас у номері Сілвера. «Пан Морґан» виглядав як на картині, турецьким рушником була обгорнена його ліва нога, тому чоловік ходив із ціпком.
– Це пан Сілвер, а це пан Пескад, – репрезентував Кляйн. – Зайве, – додав він, – навіть згадувати ім’я найбільшого фінансового…
– Годі, Кляйне, – зупинив його пан Морґан. – Я радий знайомству, бо дуже вже цікавлюся Заходом. Кляйн мені сказав, що ви з Літл-Року. Здається, я маю там залізницю чи дві. Якщо хтось із вас хоче зіграти в покер, то я…
– Перпонте, – урвав його Кляйн, – ви забули!
– Даруйте, джентльмени! – схаменувся Морґан. – Відколи дістав сильну подагру, іноді граю в карти зі своєю компанією. Хтось із вас часом не знав одноокого Пітерса, поки ви жили в Літл-Року? Він жив у Сієтлі, що в Нью-Мексико.
Перш ніж ми встигли щось відповісти, пан Морґан луснув ціпком об підлогу й почав човгати туди й сюди, гучно лаючи когось уголос.
– Сьогодні на Волл-стрит валять ваші акції, Пірпонте? – поцікавився Кляйн із усмішкою.
– Акції! Ні! – заревів пан Морґан. – Це та картина, за якою я послав агента до Європи, бо хочу її купити. Я тільки-но згадав про це. Він відповів мені сьогодні, що не може її знайти по всій Італії. А я хоч завтра готовий заплатити п’ятдесят тисяч за цю картину, навіть більше – сімдесят п’ять тисяч доларів. Я дав тому аґенту la carte[28] купити її. І не можу второпати, чому художні галереї дозволяють, щоб да Вінчі…
– О, пане Морґан, – замахав руками Кляйн. – Я був упевнений, що ви маєте всі картини да Вінчі.
– А як виглядає та картина, пане Морґан? – перепитав Сілвер. – Вона, мабуть, така сама велика, як стіна «Праски»[29].
– Я боюся, що ви не надто добре знаєтеся на мистецтві, пане Сілвер, – зауважив Морґан. – Ця картина розміром двадцять сім на сорок два дюймів, і вона називається «Ідилія кохання». На ній зображені кілька юнок, котрі танцюють тустеп[30] на березі річки бузкового кольору. А в телеграмі сказано, що її могли привезти до цієї країни. Моя колекція ніколи не буде повною без цієї картини. Ну, до зустрічі, джентльмени,
La carte (
«Праска» (
Тустеп – американський швидкий побутовий танець, поширений також у Європі на початку XX ст.
