водила, – заперечила пані Мак-Крі. – Він сидить біля вікна цілими днями. Який там у бідних сліпих відпочинок. Гадаю, що думки часом можуть і заблукати в їхніх головах. Якось він мені майже годину без упину торочив про оливу. Я дивлюся, чи не горить сало на сковорідці. Не горить. А він каже щось таке, що мені невтямки. Нудні дні, неділі, свята – все однаково для сліпого, Денні. Не було кращих і дужчих за нього, коли він мав очі. Сьогодні гарний день, синку. Піди порозважайся. Холодна вечеря буде о шостій.
– Ви чули якісь розмови про гіпопотама? – поцікавився Денні в двірника Майка, коли вийшов із брами внизу.
– Не чув, – відповів Майк і закасав рукави вище. – Але це єдина істота зі списку тварин, природних явищ і нелегальних дій, на яку не скаржилися впродовж останніх двох днів. Побалакайте з власником. Або ж виселяйтеся, якщо вам заманеться. Маєте бегемотів в оренді? Ні, тоді якого біса?
– Про це мій старий згадував, – пояснив Денні. – Мабуть, без жодної на те причини.
Денні подався вулицею до проспекту, а потім рушив на північ у саме серце дільниці, де Великдень, сучасна Пасха, у новій, яскравій одежі проводить святкову ходу. З навислих брунатних церков линула весела музика гімнів, які виконували хори. Широкими тротуарами пересувалися потоки живих квітів – такими здавалися зграйки святково одягнених юнок.
Джентльмени в гарнітурах, циліндрах і з гарденіями в петлицях, складали тло цієї процесії. Діти несли в руках лілії. Вікна будинків із брунатного каменю були забиті найпрекраснішими витворами Флори, сестри леді у віночку з лілій.
За закрутом, у білих-рукавичках, кремезний і застібнутий на всі ґудзики, вигулькнув офіцер Корріґан, місцевий правоохоронець. Денні його знав.
– Гей, Коррігане, – звернувся він, – то це Великдень? Знаю, що він настає після того, як місяць уповні підійметься сімнадцятого березня, але чому? Це така релігійна церемонія, чи губернатор призначає свято з політичних міркувань?
– Це щорічне свято, – відповів Корріґан із розсудливим виглядом третього заступника поліційного комісара, – притаманне Нью-Йорку. Воно поширюється аж до Гарлема. Інколи доводиться висилати ще й резервний наряд на Сто двадцять п’яту вулицю. Мені здається, що це – не політика.
– Дякую, – вклонився Денні. – А скажи, чи ти колись чув, як чоловік скаржиться на бегемотів? Коли не хильнув зайвого, маю я на увазі.
– Нічого не чув про щось більше за морські черепахи, – поміркував Корріґан, – але тоді був задіяний метиловий спирт.
Денні задумався. Подвійно важка повинність одночасно насолоджуватися неділею та святковим днем давалася йому нелегко.
Скорботи робочої людини звичні. Їх носять настільки часто, що вони стають припасованими, наче одяг, пошитий на замовлення. Ось чому ситі майстри олівця та пензля знаходять у скорботах простих людей для себе найяскравіші моделі. Але коли філістимлянин хоче розвіятися, то навіть похмурість
