гарнітур, ідеально й зі смаком пошитий. Він носив золотисто-коричневу блискучу борідку в стилі ван Дейка, достатньо довге та хвилясте волосся, плавно розділене навпіл, і мав великі гіпнотичні, по-східному розкосі очі, що надавали йому вражаючого та приголомшливого вигляду. Якщо ви зможете уявити якогось великого російського князя в тронній залі індуського раджі, котрий наближається, щоб привітати гостя-імператора, то приблизно уявите собі його манери. Але Томас Мак-Квейд був занадто близький до того, щоб зомліти, щоб таке собі уявляти. Коли він лупав очима на господаря в шовковому, вишуканому й трохи лячному халаті, то невиразно думав про стоматологів.
– Розумієте, доку, – сказав він обурено, – та гаряча пташка, яку ви тримаєте на гілці. Сподіваюся, що я нічого не зламав. Але я майже очманів, коли вона заліпила мені своїми ліхтарями, і я жбурнув у сову тією маленькою металевою дівчинкою, що стояла в креденсі.
– Це просто механічна іграшка, – махнув рукою джентльмен. – Хочу попросити вас сісти й поясню, навіщо я привів вас до свого обійстя. Можливо, ви не зрозумієте й вам не сподобається психологічний примус, який змусив мене зробити це. Тому я відразу ж перейду до суті, пославшись на те, що ви знаєте родину ван Смуйта з північної Вашинґтон-сквер.
– А що, у нього срібло вкрали? – перепитав Томас саркастично. – Коштовності зникли? Звісно, я їх знаю. Чи, може, кудись поділася парасолька однієї зі старих леді? Ну, я їх знаю. І що далі?
Великий князь м’яко потер білі рученьки.
– Чудово! – буркнув він. – Дивовижно! Чи я змушений особисто повірити в халдейський гороскоп? Дозвольте вас запевнити, – правив він далі, – що боятися немає потреби. Замість цього, гадаю, я зможу вам пообіцяти дуже щедру винагороду. Дасться чути.
– Вони хочуть мене повернути? – поцікавився Томас із чимось схожим на його стару професійну гордість у голосі. – Я обіцяю покинути пити й робитиму правильні речі, якщо вони знову мене візьмуть. Але звідки ви про це дізналися, доку? Хай йому біс, це ж найкраще бюро з працевлаштування, в якому я будь-коли опинявся, з ліхтарем-совою і таким подібним.
З поблажливою посмішкою ввічливий господар попросив дозволу відлучитися на дві хвилини. Він вийшов на тротуар і дав вказівку шоферу, котрий усе ще чекав біля машини. Повернувшись до таємничої квартири, господар сів поруч зі своїм гостем і почав так добре розважати його дотепним і приязним спілкуванням, що бідний безхатько майже забув про холодні вулиці, з яких його зовсім нещодавно й дивовижно врятували. Слуга приніс трохи ніжного холодного м’ясива, бісквітів до чаю і келих чудового вина. І Томас відчув, як тоне в розкошах Аравії. Таким чином півгодини швидко збігли, а гудок автомобіля, що повернувся і зупинився біля дверей, раптово підняв великого князя на ноги, і той ще раз попросив вибачити його на кілька хвилин.
Дві жінки, дуже закутані, увійшли у вхідні двері, і господар оселі ввічливо повів їх залою до інших дверей ліворуч, у меншу кімнатку, яку відгороджували та відокремлювали від більшої,
