На лівому боці в нього висла додаткова шина.
Коли автомобіль опинився навпроти компанії нещасливців, кріплення цієї шини ослабло. Вона впала на асфальт, відскочила й швидко покотилася за автомобілем, що мчав на швидкості.
Томас Мак-Квейд, відчувши слушну нагоду, кинувся зі свого місця серед овець проповідника. За тридцять секунд він упіймав шину, закинув її через плече й спритно помчав за машиною. Обабіч проспекту люди лементували, свистіли й махали ціпками, щоб привернути увагу пасажирів червоного автомобіля до заповзятливого Томаса, котрий набігав зі загубленою шиною.
Один долар, за підрахунками Томаса, був найменшою винагородою, яку такий заможний автомобіліст міг би запропонувати за надану ним послугу, щоб зберегти власну гідність.
Через два квартали автомобіль зупинився. У ньому сидів миршавий, чорний, обмотаний шаликом водій, а на задньому сидінні розвалився імпозантний джентльмен, котрий носив дорогу шубу з тюленячої шкіри та підбитого шовком капелюха.
Томас показав знайдену шину, демонструючи свої найкращі манери колишнього кучера, і зиркнув своїми почервонілими очима, які мали на меті нагадати про срібну монетку або дві, або й банкноти більших номіналів.
Але його погляд витлумачили хибно. Джентльмен у шубі з тюленячої шкіри шину взяв, запхав у салон автомашини, пильно поглянув на колишнього кучера та пробурмотів собі під ніс якісь нерозбірливі слова.
– Дивно… дуже дивно! – зауважив він. – Один чи два рази навіть мені здається, що халдейський гороскоп спрацював. Чи таке можливе?
Потім він звернувся менш загадковими словами до Томаса, котрий завмер в очікуванні та надії.
– Сер, дякую вам за те, що ви врятували мою шину. І я б, якщо дозволите, щось у вас запитав. Чи знаєте ви родину ван Смуйта, котра живе на північній Вашинґтон- сквер?
– Ще б пак, – підтвердив Томас. – Я там жив. Хотів би й надалі жити.
Джентльмен у шубі з тюленячої шкіри відчинив дверцята автомобіля.
– Сідайте, будь ласка, – сказав він. – Вас чекають.
Томас Мак-Квейд скорився з подивом, але без вагань. Сидіти в автомобілі здавалося кращим, ніж стовбичити в черзі за ложем. Але після того, як на нього накинули коц, й автомобіль помчав далі, пасажир таки задумався про це дивне запрошення.
«Можливо, той чоловік не має дріб’язку, – висунув він версію. – Багато цих багатіїв не заморочуються готівкою. Гадаю, що він висадить мене, коли доїде до якоїсь забігайлівки, в якій зможе отримати готівку. У будь-якому разі з лежаками просто неба я наразі закінчив».
Кутаючись у свою шубу, таємничий автомобіліст, здавалося, і сам дивувався таким життєвим сюрпризам.
– Чудасія! Дивовижа! Неймовірно! – постійно торочив він собі.
Коли автомобіль занурився далеко в Сімдесяті вулиці, він завернув на схід і зупинився перед шеренгою високих будинків, із фасадами з брунатної
