до редактора. Це була пасторальна розповідь, сповнена справжнього дихання полів, пісень птахів і приємного дзюрчання струмочків.
Коли поет знову захотів зустрітися щодо свого твору, з надією в серці на вечерю, що складалася б із біфштекса, поему йому повернули з коментарем: «Занадто штучно».
Кілька нас, його друзів, зустрілося за спаґетті та к’янті в голландській таверні, щоб проковтнули обурення, орудуючи слизькими вилками.
Там ми й викопали яму для редактора. З нами був Конант, письменник, наділений багатою уявою, котрий усе життя прошкував по асфальту й ніколи не бачив сільських краєвидів, хіба лише крізь вікна потягів і з відчуттям повної огиди.
Конант також написав поему, яку назвав «Лань і струмок». Це був чудовий взірець праці, яку тільки й можна очікувати від поета, котрий бачив амараліс лише у вітрині флориста, а про птахів балакав хіба що з офіціантом. Конант підписав свою поему, і її також відправили до того самого редактора.
Але все це має дуже мало спільного з нашою історією.
Наступного ранку, якраз тоді, коли редактор вчитувався в перший рядок поеми, одна істота зійшла з порому на Західному березі й повільно піднялася на Сорок другу вулицю.
Прибулець був молодиком із світло-блакитними очима, відкопиленою губою і волоссям достеменно такого самого кольору, як у маленької сироти (яка пізніше виявилася донькою графа) із однієї п’єси пана Блейні[36]. Його ногавиці були з оксамиту, а плащ із короткими рукавами – з ґудзиками посеред спини. Одна штанка була заправлена в чобіт, а інша – ні. Очікувано, хоч і марно, можна було б шукати на його солом’яному брилі отвори для вух, бо його форма викликала підозру, що головний убір украли в коня. У руці дивак тримав валізу, опис якої – неможливе завдання. Навіть мешканець Бостона не захотів би носити в такій свій ленч і юридичну літературу до свого офісу. Над одним вухом юнака, у його волоссі, виднівся жмут сіна – рекомендація в сільському стилі, ознака невинності, останній слід Едемського саду, що зберігся для того, щоб осоромити міських гультіпак.
Містяни усміхалися й оминали його. Та коли звернули увагу на дивакуватого незнайомця, котрий стоїть у канаві й тягне шию на високі будівлі, то перестали всміхатися і навіть глипати на нього. Це повторилося кілька разів. Дехто таки споглядав на античну валізку, щоб переконатися, які розваги Коні-Айленду чи марку жувальної гумки він запропонує. Та здебільшого прибульця ігнорували. Навіть шибеники, які розносять газети, нудилися, коли той сахався, наче клоун у цирку, від екіпажів та автомобілів на вулиці.
На Восьмій авеню стирчав Крутій Гаррі, котрий мав фарбовані вуса та блискучі, доброзичливі очі. Гаррі був митцем у душі, тому його зачіпало, коли актор перегравав. Він підійшов до селянина, котрий застиг із розтуленою пелькою біля вітрини ювелірної крамниці, і похитав головою.
– Це вже занадто, друже, – зауважив він критично, – занадто аж на кілька дюймів. Не знаю, яким є твоє становище, але ти дуже вже переборщив. Це сіно, до прикладу, зовсім зайве,
Чарльз Блейні (1877–1975) – американський режисер та автор багатьох мелодрам.
