був негарний, але зелені троянди – просто чудові.
У церкві проповідник промовляв, не задумуючись, що каже. Він белькотів дуже швидко, бо квапився додому на ранній святковий обід, але свою справу знав добре. Було одне слово, яке домінувало в його проповіді – воскресіння. Не нове творіння, а нове життя, що зароджується зі старого. Парафіяни чули про це й раніше багато разів. Але на шостій лаві від кафедри сидів чудовий капелюшок – поєднання духмяного горошку та лаванди – і привертав увагу присутніх.
Після церкви Денні затримався на розі, поки Кеті чекала, з досадою лупаючи своїми небесно-блакитними очима.
– Ти зараз підеш додому? – перепитала вона. – Але не зважай на мене. Я й сама дійду. Ти, вочевидь, дуже заклопотаний. Нема ради. Чи побачу я вас ще колись, пане Мак-Крі?
– Я буду, як завжди, у середу ввечері, – відказав Денні, обернувся та перейшов вулицю.
Кеті почимчикувала собі, а зелені троянди обурливо похитувалися. Денні зупинився за два квартали. Він непорушно застиг біля бровки на розі, встромивши руки до своїх кишень. Обличчя молодика було ніби з каменю витесане. Глибоко в його душі ворушилося щось таке маленьке, гостре, непомітне та невловимо тонке, що його жорсткі фібри розпізнати аж ніяк не могли. Це було щось ніжніше за квітневий день, більш витончене, ніж вибух почуттів, чистіше та глибше, ніж кохання до жінки – бо інакше чому він відвернувся від зелених троянд і очей, які вабили його впродовж року? І Денні не знав, що це таке. Проповідник, котрий поспішав на вечерю, щось сказав йому, але Денні не мав лібрето, щоб второпати ту сонну інтонацію. Але проповідник казав правду.
Раптом Денні втелющив себе по нозі й залементував хриплим вигуком захвату.
– Гіпопотамус! – заволав він до стовпа на дорозі. – Ну, як я не здогадався? Трясця його матері! Я знаю тепер, про що він лопотів. Гіпопотамус! Хіба це не відсилає вас до Бронкса! Уже рік минув, як він це почув, і майже не схибив. Ми закінчили на 469-му році до Різдва Христового, а він і досі пам’ятає. Спробуй здогадайся, що він мав на увазі.
Денні стрибнув у трамвай і незабаром підіймався до помешкання, яке утримував зі своєї платні.
Старий Мак-Крі досі сидів біля вікна. Його згасла люлька лежала на підвіконні.
– Це ти, хлопче? – запитав він.
Денні спалахнув люттю дужої людини, яка дивується доріканню за намір зробити добрий вчинок.
– Хто платить орендну плату й купує їжу, яку їдять у цій оселі? – обурився він. – Хіба я не маю права розвіятися?
– Ти гарний хлопець, – зітхнув старий Мак-Крі. – Уже настав вечір?
Денні потягнувся до полиці та зняв товстий фоліант «Історія Греції» з витісненими позолоченими літерами. На ній пилюка була товщиною з півдюйма. Він поклав книжку на стіл і знайшов у ній місце, закладене смужкою паперу. І тоді гомерично зареготав:
– То це той бегемот, про якого ти тоді хотів послухати?
– Я чув, чи мені здалося, що ти розгорнув книгу? – спитав старий Мак-Крі. – Багато
