сказав, що це зручне місто, Сохатий, – у задумі зронив він. – Атож, місто зручне. Воно відрізняється від рівнин, овіяних північним вітром. Як ви називаєте цю мішанку в горщику з вухами, Сохатий? А, так, соус камберленд. Непоганий. Білий мустанг саме так крутить головою і трусить гривою – поглянь на неї, Сохатий, якби я знав, що зможу продати своє ранчо за справедливу ціну, то гадаю, що…
– Гярсонгу! – раптом заволав він голосом, який паралізував кожен ніж і кожну виделку в ресторані.
Офіціант приплив до столу.
– Ще два коктейлі, – замовив Реп’ях.
Меррітт поглянув на нього та багатозначно всміхнувся.
– Я оплачую, – заявив Реп’ях і видихнув у стелю дим.
Невизначена сума
Поет Лонґфелло – чи це був Конфуцій, винахідник мудрості? – зазначав: «Життя – театр, а люди в нім актори»[54]. І все не так, як здається.
Математика – от спасибі, старий друже, – єдина справедлива наука, за допомогою якої можна відміряти кількість життя, пристосувати нашу тему до законів великої формули «двічі по два – чотири». А показники, які неможливо оцінити, треба виставляти на противагу усім іншим.
Математик, прочитавши цей поетичний рядок, зауважив би:
– Гм! Молодий джентльмене, якщо ми припускаємо, що «х» – це плюс, тобто, що життя реальне, тоді все, з чого воно складається, також є реальним. Тоді все реальне те, що таким здається. Отже, якщо ми розглянемо твердження, що речі не такі, якими вони здаються, тоді виникне запитання – чому?
Але це блюзнірство, а не поезія. Ми залицяємося до солодкої німфи Алгебри, весь час гаємо, щоб потрапити в царину невловимого, спокусливого, переслідуваного, приємного, таємничого Х.
Незадовго до початку цього століття одному старому ньюйоркцю Септимусу Кінсолвінґу спала на гадку ідея. Він виявив, що хліб печуть із борошна, а не з пшениці. Відчуваючи, що зерно для борошна – у дефіциті, і що фондова біржа не має відчутного впливу на вирощування пшениці, пан Кінсолвінґ захопив весь ринок борошна.
У результаті сталося те, що коли ви або моя доморядниця (до війни їй ніколи не доводилося нічого робити власноруч, жителі Півдня постаралися), купувала буханець хліба за два центи, то ви докидали ще два центи для пана Кінсолвінґа як свідчення його проникливості.
Другий результат полягав у тому, що пан Кінсолвінґ вийшов із гри з двома мільйонами доларів комісійних.
Син пана Кінсолвінґа Ден навчався в коледжі, коли вдалися до цього математичного експерименту з хлібом. Юнак приїхав додому на час вакацій і знайшов там старого джентльмена в червоному халаті, котрий читав «Крихітку Дорріт» на ґанку свого будинку з червоної цегли на Вашинґтон-сквер. Він відійшов від справ із достатньою часткою в два центи з кожної хлібини, які, якщо їх вишикувати у ряд, п’ятнадцять разів обігнули б землю і збіглися з державним боргом Параґваю.
Ден потиснув батькову руку та поквапився до Ґрінвіч-віллідж, аби
Насправді це сказав Вільям Шекспір.
