ого, хто цінив би час, хто знав би, чого вартує день, хто розумів би, що помирає з кожною годиною? В тому-то і біда наша, що смерть ми бачимо попереду; а більша частина її у нас за плечима, – бо скільки років життя минуло, всі належать смерті. Чини ж так, мій Луцилію, як ти мені пишеш: не марнуй жодної години. Утримаєш в руках сьогоднішній день – менше будеш залежати від завтрашнього. Бо ж, поки будеш відкладати, все життя і промайне. (3) Все у нас, Луцилію, чуже, один лиш час наш. Тільки час, який вислизає і тече, дала нам у володіння природа, але і його хто хоче, той і відбирає. Смертні ж нерозумні: отримавши щось дріб’язкове, дешеве, яке легко відшкодувати, вони дозволяють виставити собі рахунок; а ті, кому приділили час, не вважають себе боржниками, хоч якраз часу і не поверне навіть вдячний.
(4) Може, ти запитаєш, як чиню я, якщо насмілююсь тебе повчати? Признаюсь щиросердно: як марнотрат, ощадливий в підрахунках, я знаю, скільки втратив. Не можу сказати, що не втрачаю нічого, але скільки втрачаю, і чому, і як, скажу і назву причини моєї бідності. Справа зі мною виглядає так само, як і з більшістю тих, хто не через власні вади дійшов до злиденного життя; всі мені прощають, ніхто не допомагає. (5) Ну так що ж? По-моєму, не бідний той, кому досить і найменшого залишку. Але ти вже краще бережи своє надбання зараз: бо почати саме час! Як вважали наші предки, пізно бути бережливим, коли залишилось на денці. До того ж залишається там не тільки мало, але й дуже погане.
Бувай здоровий.
Лист II
Сенека вітає Луцилія!
(1) І те, що ти мені писав, і те, що я чув, вселяє мені на твій рахунок чималу надію. Ти не мандруєш, не тривожиш себе переміною місць. Бо такі метання – ознака хворої душі. Я думаю, перший доказ душевного спокою – властивість жити осіло і залишатися з самим собою. (2) Але дивись: хіба читання багатьох письменників і різноманітних книг не схоже на бродяжництво й непосидючость? Слід довго залишатися з тим чи іншим з великих умів, живлячи ними душу, якщо хочеш дістати щось таке, що в ній би залишилось. Хто скрізь – той ніде. Хто проводить життя у мандрах, у тих в результаті гостювальників багато, а друзів немає. Те ж саме неодмінно буде і з тим, хто з жодним з великих умів не освоїться, а пробігає все поспіхом. (3) Не приносить користі і нічого не дає тілу страва, якщо її вивергають, ледве проковтнувши. Ніщо не є таким шкідливим для здоров’я, як часта зміна ліків. Не зарубцюється рана, якщо пробувати на ній різне зілля. Не зміцніє рослина, якщо часто її пересаджувати. Навіть найкорисніше не приносить користі на бігу. Якщо читати книги надмірно, вони лиш розсіюють нас. Тому, якщо не можеш прочитати все, що маєш, май стільки, скільки прочитаєш – і досить. (4) «Але, – скажеш ти, – інколи мені хочеться розгорнути цю книгу, інколи іншу». – Попробувати багато страв – ознака пересиченості, надмірна ж різноманітність страв не насичує, а псує шлунок. Тому читай завжди визнаних письменників, а якщо надумаєш інколи відволіктися на інше, повертайся до попереднього. Кожного дня приберігай щось проти бідності, проти смерті, проти усілякої іншої напасті і, коли перепробуєш багато що, вибери одне, те, яке можеш переварити сьогодні. (5) Я і сам так чиню: з усього прочитаного щось одне запам’ятовую. Сьогодні ось на що звернув увагу я у Епікура (бо ж я частенько переходжу в чужий стан, не як перебіжчик, а як вивідач): (6) «Весела бідність, – каже він, – річ чесна». Та яка ж це бідність, якщо вона весела? Бідний не той, у кого мало що є, а той, хто хоче мати більше. Хіба для нього важливо, скільки у нього в скринях і в засіках, скільки він має і скільки отримує, якщо він зазіхає на чуже і вважає своїм не надбане а те, що треба ще надбати? Ти запитаєш, яка межа багатства? Найнижча – мати необхідне, найвища – мати стільки, скільки тобі вистачить.
Бувай здоровий.
Лист III
Сенека вітає Луцилія!
(1) Ти пишеш, що листи для передачі мені віддав другові, а потім попереджуєш, щоб не всім, відносно тебе, я з ним ділився, тому що і сам ти цього не робиш. Виходить, в одному листі ти і визнаєш, і не визнаєш його своїм другом. Добре ще, якщо ти вживаєш це слово як розхоже і назвав його «другом» так же, як усіх пошукачів на виборах ми називаємо «доблесними мужами», чи як зустрічного, якщо не можемо згадати його ім’я, вітаємо зверненням «пан». (2) Та якщо ти когось вважаєш другом і при цьому не віриш йому, як самому собі, значить, ти помиляєшся і не відаєш, що є справжня дружба. У всьому намагайся розібратися разом з другом, та перш за все розберися в ньому самому. Якщо подружився, довіряй, суди ж до того, як подружився. Хто, не довіряючи настановам Феофраста, судить після того, як полюбив, замість того, щоб любити, склавши судження, ті плутають, що треба робити раніше, що пізніше. Довго думай, чи варто бути другом тому чи іншому, але коли приймеш рішення, приймай друга всією душею і говори з ним так же сміло, як із собою самим. (3) Живи так, щоб і собі самому не доводилось признаватися в чомусь, чого не можна довірити навіть ворогу, але якщо є речі, які треба тримати в таємниці, ділись лише з другом усіма турботами, усіма думками. Будеш вважати його вірним – вірним і зробиш. Часто навчають обману тим, що обману бояться, і підозрами дають право бути віроломним.
