має всі шанси стати тим самим зручним кандидатом, довкола яких не ламатимуться списи. Молодий, високий, сильний, несповна розуму, не здатен себе контролювати. Скажіть, Різника визнають осудним?
– Навряд, – після короткої паузи відповів Віхура.
– Хто жертви, пане комісаре? – Клим повернувся до Магди. – Пані Магдо, суспільна думка ніколи не була на боці жінок легкої поведінки. Львів у цьому питанні не виняток. Хіба нема негласної домовленості між пристойними громадянами, якими себе вважає більшість, що у своїх нещастях повії винні самі?
– До чого ви ведете, пане Кошовий? Тепер не розумію.
– Зате в мене все зійшлося! Мусив побачити реакцію пана Віхури на свої слова. Готовий битися об заклад: доказів провини Луки Різника нема.
– А якщо є? – вигукнув комісар.
– Так вони і в мене є! – розводячи руками, Кошовий гойднув і перехилив келих, коньяк при цьому хлюпнув через край, та Клим, захопившись, не зважав: – Один я щойно навів: жертви того вбивці не варті, аби за них лягли кістьми. Другий ви самі не заперечили – той, кого підозрюють, слабує розумом і не осудний. Тобто так само якоюсь мірою жертва обставин, не ладен відповідати за свої вчинки. Яке їхало, кажуть, таке і здибало. Одні парії загинули від руки іншого парії. А його ще й не скарають, зачинять до кінця життя в психіатричній лікарні, ще й будуть досліджувати поведінку. Писати наукові праці, виступати з лекціями, згадуючи Луку Різника всує, прикладом некерованого лиходія, моторошного маніяка. Нікого не шкода, справедливість є, всі задоволені. – Клим перевів подих, ковтнув коньяку. – Окрім, звісно, бідної Уляни, матері хлопця.
– Тиснете на жалість, – буркнув Віхура.
– А мені вже шкода, – додала Магда.
– Не те й не інше, – мовив Кошовий. – Пане комісаре, ви все для себе вирішили, я так бачу. І таке рішення місто сприйме оплесками. Вас прославлять на сторінках усіх газет, і напевне слава дійде до Відня. Вас відзначать за гарну службу, бо ви докладете рук до засудження небезпечного вбивці-психопата.
– Розвиток подій цілком імовірний, – погодилася Магда. – Порадіємо за вас, пане Віхуро.
– Він знущається, – сказав комісар і, чхнувши, додав: – Бачте, правда.
– Вас потрібно підстрахувати.
– Про що ви, пане Кошовий?
– Дуже просто. Ви затримали того, кого вважаєте Різником із Городоцької. Хай це навіть так. Проте після шуму й гучних вітань кримінальна поліція не може випустити Луку Різника. Або знайдете докази, яких у вас нема…
– Є, – відповідь звучала непевно.
– Нема в потрібній кількості, я вже це відчуваю, – тепер настала Климова черга кривити кутик рота в посмішці. – Якщо адвокат, у даному разі я, візьметься за справу впритул, є два варіанти розвитку подій. Перший – моя поразка. Другий – моя перемога. Та в жодному разі репутація кримінальної поліції та ваша особисто репутація, пане Віхуро, не
