– обвинувачення чи захист. У такі моменти підсудний нічого не важить, хай це й звучить цинічно.
– На моїх очах ти переконав самого пана Зінгера, – посміхнулася Бася. – Тепер хай йому болить голова. Ти мій герой, Климе.
– Як мало треба, аби стати героєм, – посміхнувся Кошовий у відповідь.
…Тутешній двірник Гнат Бульбаш, постійно чимось незадоволений чоловік непевного віку з червоним бульбастим носом, тупцяв на хіднику біля брами. Морозець таки покусував, під вечір почав падати легенький, ніби зовсім не обов’язковий зараз сніжок. Довкола було на диво тихо. Трамвайний гуркіт та різкі звуки автомобільних клаксонів цього разу не псували загального відчуття спокою. Отримавши від Кошового «чвертку» за турботи, двірник кивнув на криту коляску, котру візник примостив трошки нижче по вулиці біля самого хідника. Натягнувши теплі м’які шкіряні рукавички – подарунок Басі без жодної нагоди та приводу, – Клим махнув візникові, підкликаючи до себе. Бася взяла нареченого під руку, легенько стисла лікоть.
– Пане Кошовий!
Гукали з правого боку вулиці, від сусідньої брами. Голос знайомий, і це тим більше здивувало, навіть трохи роздратувало Клима: що робити його помічникові, Остапові Найді, в цей день о цій порі поруч із його будинком. Студент бував у нього, але всякий раз – лише по ділу, виконуючи завдання адвоката, доставляючи пошту та потрібні для роботи папери. Миттю стрельнуло в голові – Остап мерзне на вулиці якийсь час, хоч ніхто не заважав піднятися до помешкання й пояснити, в чому справа. А наступний здогад змусив Кошового насупити брови: помічник не просто стоїть, він чатує на нього. Знає, що адвокат має о цій порі вийти з дому. Отже, узяв до уваги його плани та включив їх у якісь свої, поки що Климові не відомі.
Це могло почекати до понеділка.
Або – не могло, бо не стосується службових справ адвоката Кошового.
– Пане Кошовий, я дуже перепрошую, дозвольте на хвилинку.
Бруківкою зацокали копита – візник пустив коня, екіпаж під’їжджав до пасажирів.
Остап уже вийшов під світло вуличних ліхтарів і наближався до Клима з протилежного боку.
– Що сталося? – запитала Бася. – У тебе ще справи сьогодні?
– Ні, – відрізав Клим, повернувся до помічника всім корпусом. – Чим зобов’язаний, Остапе? Ти не міг попередити, написати листа, дати телеграму? Я не маю часу зараз говорити про справи. Чи ти не про справи?
– Так, пане Кошовий. Є справа, – Найда підійшов зовсім близько, і аж тепер Клим побачив – позаду, за його спиною, маячить жіноча постать, закутана хусткою ледь не по самі очі.
– У понеділок, – відрізав він. – До побачення.
Остап міцно схопив його за рукав пальта.
Це було щось нове, зовсім незвичне.
– Паньство буде їхати? – хрипко гукнув візник.
– Так! – відповів Кошовий, вивільнився від студента, мовив сухо: – Ти мене дуже здивував і засмутив нині, Остапе. Подібної поведінки я за тобою не помічав раніше. Розмова
