грайливо покивала пальчиком, кинула:
– За мить буду зібрана, коханий! – і знову зачинилася в спальні.
– Ну-ну, – приречено мовив їй навздогін Клим, з досвіду знаючи: згадана мить могла при бажанні розтягнутися до півгодини.
Проте годинник показував – часу вони ще мали з запасом. Тож Кошовий заправив сорочку в темно-сині штани, застібуючи їх, трохи втягнув живіт, скривився: треба худнути, та й спорт запустив за всіма справами. Далі взявся вибирати краватки, та передумав, вирішив цим вечором обійтися не таким офіційним «метеликом». Прилаштувавши його, підморгнув зображенню – такий собі міський буржуа з акуратними вусами й не менш акуратною круглою борідкою.
У двері постукали, коли Кошовий впорався лише з одним ґудзиком на камізельці.
Він нікого не чекав, але здогадувався, хто міг потурбувати без попередження. Відчинивши, побачив – не помилився. До передпокою зайшов Веслав Зінгер – домовласник, у якого Клим уже п’ять років орендував помешкання на другому поверсі будинку номер дев’ять по вулиці Личаківській. Вид із вікна був не найкращим: воно виходило на двір, бачити можна було лише стіну будинку навпроти. Та навіть у цьому була своя перевага – не чути гуркотіння й дзенькоту трамвая. Зінгер із дружиною жили на першому поверсі, в апартаментах із балконом,[17] й дбали лише про себе, бо діти давно повиростали й роз’їхалися Європою. Цей черевань постійно пітнів, соромився цього, від того пітнів іще сильніше й завжди мав при собі жмакану картату хустку, якою постійно витирав лице. Від хвилювання міг незграбним жестом скинути з голови незмінну ярмулку, демонструючи ідеально круглу проплішину, схожу на тонзуру католицького священика. За час, поки Клим жив на Личаківській, кущики волосся на видовженому черепі Зінгера стали зовсім ріденькими.
– Доброго вечора, пане Кошовий, – мовив він підкреслено ввічливо, що насторожило: домовласник так завжди починав розмову про не надто приємні для пожильців речі. – Бачу, зібралися на прогулянку?
– Так, пане Зінгере, – обмежився Клим.
– Морозець під вечір міцнішає. Вдягніть тепліший шалик.
– Дякую за попередження. Скористаюся вашою порадою. Хоча, – не стримавшись, Кошовий показав на апарат, що висів поруч із вхідними дверима, – сказати про це могли б і телефоном. Ви ж маєте його у своєму помешканні.
– Як і решта жильців, – тут же зауважив Зінгер. – Я пишаюся, пане Кошовий, що цей будинок обладнаний телефонічним зв’язком. Доклав до цього власних зусиль, і тепер пожильцям тут досить зручно, бо мають більший комфорт.
– На додачу до ватерклозету, – вирвалося в Клима.
Зінгер не зрозумів іронії.
– Саме так.
– За ваші старання всі вас цінують, пане Зінгере.
– Ви так вважаєте? А я б з вами посперечався, пане Кошовий.
Витерши враз змокріле лице, домовласник зіжмакав хустку,
Відповідає сучасному другому поверху.
