вдарив його в живіт, кинув зброю поруч і втік, не забувши все ж прихопити добро. На цьому дозвольте завершити, бо подібних прикладів можу навести ще чимало, й ми не просунемося далі.
– Я не відповідаю за дії поліції, – кинула Магда, та зараз її голос уже не звучав сухо. – Пан Богданович так само не обговорював зі мною все, що там коїлося. Навпаки, вдома волів уникати розмов про службу. Відпочивав від щоденної казенної рутини. І я, як могла, забезпечувала йому затишок та всі умови для того.
– Розумію ваше небажання обговорювати подібне, – Кошовому здалося, що професор навмисне сказав це, аби його таки лишилося зверху. – Лиш хочу, аби всі присутні переконалися: турбота про душевнохворих – справа дуже важлива. Поки маємо лише локальні, поодинокі суспільні потрясіння. Більшість із них провокують люди, чия психіка так чи інакше вражена. Вони не повинні зоставатися без уваги. Бо щойно накопичиться критична маса, вибуху не минути. Аж до початку глобальної війни.
– Ви перебільшуєте, – не стримався Клим. – Війни не потрібні цивілізованому світу. Ані в центрі Європи, ані тут, на її східних околицях. Тим не менше, про війну пишуть у газетах як про реальність.
– То все крикуни й самозвані пророки, – відмахнувся Ліщинський. – І аби ви знали, пане Кошовий, скільки їх у Берліні чи Відні.
– Але ж там сидять не дурні люди! – вигукнув Клим. – Одна справа – дискусії, часом досить емоційні. І зовсім інша – офіційна державна політика, спрямована на підтримання людей у стані постійної бойової готовності!
– Я намагаюся триматися від політики чимдалі. Але війни не буде, бо нема з ким воювати. Російський цар слабкий, – зауважив професор тоном, яким ставлять діагнози. – Все це розумію я, лікар. А верховна влада – й поготів. Та давайте повернемося до того, з чого я почав. Ваші роздуми та побоювання, пане Кошовий, цілком у руслі пропозиції, яку я хочу зробити присутнім. А саме: створити фонд допомоги душевнохворим, котрі потребують нагляду й допомоги більше, ніж інші.
– Інші – це які? – швидко запитала Магда.
– Ті, чиї рідні та близькі мають змогу забезпечити подібні умови, – охоче пояснив професор. – Не кожен мій потенційний пацієнт може дозволити собі не те що лікування – елементарний візит до лікаря. Не лише я, а й пан Мазур готові знаходити вільний час, аби приймати таких хворих. Проте погодьтеся, нас двох замало. Тим більше, весь тягар фактично доведеться брати на себе моєму асистентові. Адже я не можу манкірувати обов’язками читати лекції в університетах, куди запрошений і маю відповідні угоди. Натомість кошти, зібрані нами, допоможуть залучати не лише інших лікарів, причому – колег із Парижа, Берліна, Варшави чи Лондона. Значно важливіше регулярно відвідувати підопічних, стежити за умовами, в яких вони живуть, надавати правову допомогу, а вони її потребують постійно. Зрештою, невеликі групи можна й треба вивозити на відомі курорти, аби вони могли бодай трошки стабілізувати себе. І це лише в загальних рисах, пані та панове.
На
