кожух увесь од поту мокрий, –Я й заліз у його, аж у вовну
Й заморозив так, що він зробився,
Наче дошка та тверда дубова –
Покуштуй лиш, одягай, мужиче!
Доробив мужик свою роботу,
Підійшов тоді він до кожуха,
Я ж радію без кінця й без краю:
Ось коли вже, думка, навтішаюсь!
Як побачив же мужик кожуха,
Як почав же лаять на всі боки
Він мене тоді усяким словом!
Та й не сам тут я здобувся лайки, –
Він і батька, й матір не покинув,
І дідів, і прадідів уславив, –
Всіх зганьбив мужик дітей, онуків!
Ну, а я собі таки гадаю:
«Лайся, лайся, скільки хочеш, дурню,
А мене не виженеш, хоч лусни!»
Так не хитре ж те мужиче плем’я!
Хоч налаяв на всі боки тяжко,
Так йому ж було ще лайки мало:
Як ухопить він дрючину довгу
Та сучковату й товстючу дуже,
Як почне дубасити кожуха!..
Б’є та й б’є, мене ж ще дужче лає!
Ох, дізнав я там тяжкого лиха!
Тут мені давно б уже тікати,
Так у вовні ж я заплутавсь дуже
І ніяк я видертись не зможу.
А мужик лупцює та й лупцює,
Б’є мене без жалю, як улучить,
Та ще й каже, сміючися з мене:
«От, дурний мороз десь взявсь у біса:
Мужика схотілось заморозить!..»
Ледве, ледве викрутивсь од його
І утік потерзаний, побитий…
Ох і знаю ж я тепер навіки,
Як тих клятих мужиків займати:
Досі ще увесь як перебитий!..
Дівчина Леся
I
У гаях була хатка убога,
Чоловік жив там з жінкою вкупі,
Одинокі були та бездітні.
Ось пішли вони бога прохати
Аж у Київ, у Лавру святую:
«Дай нам, Боже єдиний, дитину!»
Зглянувсь Бог на їх сльози великі,
На життя працьовите і чесне
I послав він дочку тим убогим.
Ох і дивна ж була та дитина,
Та й не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними, –
Тим була, ох, і дивна дитина,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли,
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди…
II
А в тім краї був князь та могутній,
Син єдиний малий був у нього,
От як став той князенко зростати,
То і каже до батька, до князя:
«Ой дозволь мені, батьку, мій князю,
В темнім лісі піти погуляти,
Сполювати чи звіра, чи птаха».
І пуска старий князь свого сина.
Син бере польовничих[5] князевих,
Та ще дядька бере він старого,
І рушають до темного лісу.
III
Довго лісом князенко той їздив,
Сполював птиці й звіру чимало,
А душний був той день і гарячий,
І схотілось князенкові пити.
Ось і бачить він хату край
