href="#n3" type="note">[3] – зареготав другий ландскнехт – рудобородий здоровань, на череві якого залізний нагрудник ледве тримався.
На допомогу форейтору прийшов кучер.
– Лікар! Лікар Леві! – гукнув він і вказав рукою на салон ридвана. – У нас хворий! Ziek!
Рудобородий ландскнехт, поклавши правицю на ефес шпаги, підійшов до карети і зазирнув у віконце. Після цього повернувся до товариша і коротко змахнув рукою:
– Laat ze gaan[4], – сказав, немов вибачаючись.
Після його слів ридван зірвався з місця, щоб за кілька хвилин зупинитися біля мети своєї подорожі. Нею виявилась брама великого цегляного будинку, відомого у Сатанові усім без винятку. Помешкання належало Леві Сатанівському, лікарю, слава про якого гриміла не лише Поділлям, а й добрячою половиною Речі Посполитої. Цікавість міщан до ридвана одразу ж пішла на спад. Поважний Леві був знаменитим ескулапом і за свої шістдесят років устиг поставити на ноги безліч хворих, на яких махнули рукою професори Львова і Кракова. Саме тому дев’ять з десяти екіпажів, які порушували спокій захованого серед величних Товтр[5] містечка, прямували до його дому.
– Приїхали, пане Януш! – Форейтор зіскочив з сідла і, потираючи задубілі долоні, навстіж відчинив дверцята ридвана. У оздоблений вишневим оксамитом салон одразу ж увірвався тріскучий мороз.
– Давайте я допоможу! – Форейтор простягнув руки, маючи на меті прийняти замотане у кожух дитя, що його тримав на колінах молодий шляхтич в увінчаній павичевим пером шапці.
– Геть! – нервово скрикнув шляхтич і почав обережно вилазити на вулицю. Дитя від руху, морозного повітря і розмов прокинулось і тихо заплакало.
– Обережніше, Януше, йому боляче! – повним сліз голосом застогнала закутана у кожух і пухову хустку жінка, що сиділа у ридвані.
– Я намагаюсь, люба Ірено! – відповів шляхтич. Не дивлячись на те, що він намагався стримати емоції, його очі теж були вологими.
Рипнули ворота будинку, у які несамовито гупав батогом кучер, кілька служників запопадливо забігали навколо прибулих, і скоро усі, за винятком кучера і форейтора, зникли у нутрощах господи. На вулиці залишили лише хмарину білосніжної пари з натопленого приміщення. Кучер зітхнув, знайшов під кожухом баклагу й надовго приклав її шийку до своїх пишних вусів. Після цього добув люльку й почав її неспішно накладати.
– Нá ось, – простягнув баклагу форейтору. – В таку погоду тобі не завадить.
Юнак з удячністю підморгнув і припав до горла баклаги. Потім заліз на козли до кучера і щільніше загорнувся у кожух. Обидва готувались до довгого очікування, з якого головним чином складалась їхня робота.
– Коней не шкодують, – буркотів кучер. – Померзнуть. А я кожного знаю з лошати. З пляшечки годував. Хіба так можна?
– Себе пошкодуй, – відказав форейтор.
– Мене жаліти не потрібно, – кучер ще раз
Нехай їдуть. (
Подільські Товтри – унікальний вапняковий гірський кряж на Поділлі, що простягається на дві сотні кілометрів.
