їх, – спокійно відізвався Паливода і клацнув кресалом, розпалюючи люльку.
Двері відчинились, і на порозі застиг зарослий щетиною чолов’яга у кожусі й баранячій шапці. На шкіряному чересі мав, демонструючи свою належність до військових, карабелу[7].
– Чи маю я честь бачити шляхтича Семена Ольховського? – запитав з порога прибулий, не переймаючись такою дрібницею, як привітання.
Семен випустив хмаринку сизого диму, деякий час слідкував за ним, доки хмаринка не перетворилась на імлу, після чого перевів погляд на прибулого.
– І я вас вітаю, пане… не знаю вашого імені.
Гість пропустив натяк повз вуха.
– Вас хоче бачити його ясновельможність каштелян, прошу не баритись! – категорично заявив він і для більшої поважності порухав своїми пишними вусами.
Семен зітхнув.
– Шановний, – сказав він голосом, у якому чути було важку, сіру й безпросвітну нудьгу. – Чи не міг би ти зачинити двері?
– Для чого? – блимнув очима візитер.
– Бачиш, на вулиці не надто тепло, і кімнату нагріти досить важко без достатньої кількості дров. А з огляду на ту обставину, що мій помічник відсутній у Кам’янці, рубати їх доводиться мені особисто. Я не від того, щоб попрацювати фізично, але зараз не маю настрою.
– Але каштелян… – знову блимнув очима прибулий.
– Зачини двері і бажано за собою! Пішов геть! – підвищив голос Семен і звівся зі свого зручного фотелю.
– Наказ каштеляна…
– Геть!!! – заволав Паливода голосом досвідченого кавалериста.
Двері з гуркотом зачинились. Паливода кілька секунд дивився на них, після чого повернувся у фотель і розкрив книжку. Спробував читати, але швидко зрозумів, що думки літають зовсім не у тому полі, до якого запрошував автор філософського трактату з латинською назвою. Він відклав книжку і вирішив почекати наступного візитера. Можливо, сам каштелян?
Після того як непроханий гість зник, минуло кілька хвилин, і Семен навіть почав вважати, що помилився, коли в сінях знову почувся рух і у двері постукали. Цього разу значно галантніше.
– Хто такий?!
У відповідь жодного слова, а за мить знову стукіт.
– Увійдіть! – Семен упіймав себе на думці, що даремно вигнав посланця. Можливо, й справді відбулось щось важливе? Втім, він завжди з повагою ставився до бажання сторонніх побути наодинці й вимагав такої поваги до власних бажань. Але… Невже сам каштелян?
Так, це був каштелян. Середнього зросту товстун років шістдесяти, у шитому золотом кармазині, з пишними сивими вусами. На голові насунута майже на очі боброва шапка. Маючи за спиною двох озброєних мушкетерів, навпроти Семена стояв Анджей Ґурський. І хоча поважний сенатор сейму і управитель ключової фортеці південного кордону Речі Посполитої намагався виглядати так, як належить особі його статусу, Семен одразу ж помітив, що той перебуває у вкрай розгубленому стані.
Карабела – тип шаблі, поширений у XVI–XVII сторіччях.
