style="font-size:15px;"> – Ірено, мила…
Дубровицька зойкнула і затихла. Смерть нарешті змилувалась над нею, і лише струмок крові повільно малював собі доріжку білосніжною шкірою підборіддя. Тією шкірою, яку пан Януш так любив цілувати. Поглянувши у ліжечко сина, шляхтич уже нічого не відчув. Він якусь мить дивився на закривавлене дитяче тільце з розрізаним животом, після чого знепритомнів і гепнувся на підлогу.
Розділ ІІ
Семен Паливода відклав книжку, яку читав протягом дня, поглянув на освітлені смолоскипами вежі старої фортеці за вікном і замислився. Він не звик до метушні великого міста, хоча й протягом певного часу вважав її досить кумедною. Усі ці сповнені розуміння власної важливості шляхтичі навколо, натовпи міщан, що бродили бруківкою вулиць у лише їм відомих справах. Гамір ринку, крики купців і пісні українською, польською та вірменською, що лунали з численних пивниць. Французька і голландська мова ландскнехтів з фортеці, які теревенили з міщанками, не утруднюючи себе вивчанням інших мов… За життям Кам’янця Семен спостерігав з цікавістю кілька тижнів. Місто навіювало певні аналогії з Вавилоном, якби останній за велінням вищих сил було перенесено у скелястий каньйон Смотрича. Потім цікавість минула. Натомість прийшла важка нудьга. Паливода уже жалкував, що вирішив залишитись у місті на зиму. І хоч рішення було, певною мірою, вимушеним, сидіння в чотирьох стінах оптимізму не додавало. Душа просилась на волю, на Запоріжжя. На матінку Січ, яка залишилось поза межами досяжності Семена Паливоди від часів щедрого на гарячі тони жовтня. І ось тепер він тут. Різдво минуло і почалась та частина зими, котру не любить ніхто. А Семен Паливода, схоже, застряг надовго. Принаймні запорожці, яких він напередодні вгощав у шинку на ринковій площі так щедро, ніби зустрів рідних братів, натякали саме на це. Вони їхали у Волощину з листом кошового отамана, і їм довелось нещодавно перетнути Дике Поле. Козаки розповіли Семену про велику кількість вовчих зграй навколо шляхів, а також про напади хижаків і навіть жертви таких нападів. Тож коли, підвипивши, Паливода заявив, що найближчим часом вирушає на Запоріжжя, братчики похитали головами.
– Самому подорожувати у Полі, брате, дурна робота. Не відіб’єшся. Цих тварюк сотні. Навіть якби мав десяток пістолетів, все одно мало. Голодні, кидаються немов чорти. Себе ще шаблею обійти здужаєш, а коня точно не вбережеш. Решту завершить мороз і втома. Такі ось справи.
І хоч Семен звик вважати себе не тією людиною, яку може змусити змінювати плани подібна дрібниця, вирішив не поспішати. Зрештою, тиждень тому, коли він зустрів запорожців, необхідності терміново подорожувати на Січ не було. Проте зараз, сидячи біля каміну у теплій світлиці, за вузькими стрілчастими вікнами якої лежав засипаний снігом каньйон Смотрича і проколювали небо шпилі фортечних веж, Паливода відверто нудьгував. Певною мірою нудьгу розбавляло читання, але це діяло не надто ефективно. Звиклий до походів і добрячої бійки характер вимагав покинути метушню міських вуличок і податись у чисте поле. На пошуки небезпек, назустріч
