зволікання.
Семен зітхнув.
– Власне, не знаю, чи спроможний допомогти, – сказав він. – Вранці я збираюсь покинути Кам’янець.
Від погляду, яким зміряв Семена Ґурський, стало зрозуміло, що його плани відрізняються від планів каштеляна докорінним чином. Він повернувся до супроводжуючих мушкетерів і помахом руки видалив їх за двері. Після цього поглянув на Паливоду.
– Ольховський, я прожив довге життя і бачив досить багато поганого. Але подібного не бачив у своєму житті ніхто з живих. Сам диявол покинув пекло і розпочав творити свої нечестиві діяння зовсім поруч! Ти маєш допомогти мені!
Каштелян наблизився настільки, що Семен міг розрізнити сорт вина, який той вживав під час вечері.
– Чому саме я? – запротестував він і спробував відсторонитись.
– Тому, що я тебе прошу, чорт забирай! Ольховський, я не часто прохаю. Але коли прохаю, мені не відмовляють! Цьому є безліч причин. І одна з них – золото. Багато золота.
– Золота багато не буває, – спробував пожартувати Паливода.
– Але буває забагато теревенів. Ольховський, ти шляхтич, і я не зможу покарати тебе так, як караю своїх жовнірів. Але зіпсувати життя я здатен. І зараз саме той час, коли я готовий на все. Тож будемо розмовляти чи ускладнимо один одному життя?
Семен роздумував лише коротку мить. Сперечатися з головним чоловіком у Кам’янці він наміру не мав. Крім того, швидко зрозумів, що гостя просто так не позбутись. Він піднявся з фотелю, підійшов до вікна. Відчувши спиною холодний камінь підвіконня, поглянув на Ґурського.
– Готовий вислухати вас, сенаторе.
Каштелян відкашлявся. Семен помітив, що руки у нього тремтіли.
– Випити маєш? – відкинувши манери, сказав Ґурський.
– Але піст, ваша ясновельможність…
– Не патякай!
– Знайду.
За хвилину на столі стояла плетена сулія з вином, а каштелян, відпивши не менше половини вмісту чималенького срібного кубка, засопів ще сильніше.
– Чорт забирай, Ольховський, я не у тому віці, щоб такої днини долати сімдесят верст. І не у тому віці, щоб дивитися на речі, на які змушений був споглядати! – видихнув він.
– Ви мусили їздити за межі міста? – запитав Семен, намагаючись підтримати розмову. Він взяв до рук свого кубка, але, поглянувши на темне густе вино, відставив його. Пити не хотілось, крім того, він вирішив пускатися в дорогу до світанку.
Каштелян мовчки вказав на свій кубок. Коли Семен наповнив його вдруге, випив залпом, знову шумно видихнувши повітря. Семену на мить здалося, що в грудях у каштеляна знаходиться великий ковальський міх, за допомогою якого він намагається роздмухати невидиме полум’я.
– Мусив, – нарешті відповів він. – Щойно повернувся з Сатанова. Там відбулась страшна трагедія. Настільки страшна, що місто досі лихоманить. Я змушений був відправити туди хоругву драгун. Кляті голландці, яких було відряджено для охорони міста, ні на що не здатні! Я
