карети.
– Є багато пояснень навіть для того, що на перший погляд здається незрозумілим, – пригадав він. – Одного разу я зустрів святого інквізитора, який отруював людей сотнями. Здавалось би, святий отець і навмисне отруєння – речі несумісні. Але коли розібратись більш прискіпливо, подія набуває іншого забарвлення. Як нам оповідає історія, у Ватикані традиція труїти ближніх досить стародавня. Проте усі ми віримо, що церква веде нас до царства Господнього. І продовжуємо вірити навіть після того, як отруювачів у рясах виведено на чисту воду. Скоріш за все убивця теж вірить у щось. Принаймні має безліч аргументів для виправдання своїх дій. Можливо, дізнавшись якими є ці аргументи, ми зможемо знешкодити його досить швидко. Проте слідство знаходиться на самому початку, тож зараз зарано робити будь-які висновки.
– Ти говориш крамольні речі! – сказав Ґурський. – Якби твої слова дійшли до вух святої інквізиції, мав би безліч проблем.
– Вони намагались. Хоча й безуспішно. Сенаторе, у мене є до вас невеличке прохання.
– Кажи.
– Не завадило б дізнатись, кого ми знайшли. У мене не вистачить на це часу. Відрядіть кількох жовнірів у навколишні села. Навряд чи цей чоловік жив далі аніж за десять верст від місця, де ми його знайшли. Нехай дізнаються, хто він.
Ґурський, погоджуючись, хитнув головою.
– Я дам вказівку. А зараз, прошу вибачення, мої сили вичерпано. Як фізичні, так і духовні. Скоро буде трактир, там стаємо на відпочинок.
– І я буду останнім, хто вас відмовлятиме, – підвів підсумок бесіди Семен.
За чверть години дорога й справді вивела загін до селища, на околиці якого знаходився великий трактир. Ворота з рипінням відчинились, і скоро на дворищі, яке до цього пустувало, стало велелюдно й гамірно. Ґурський у супроводі Паливоди і ротмістра покрокував до будівлі, решта жовнірів розташувались просто неба, розпалюючи багаття для обігріву й приготування їжі.
Розділ IV
Снігопад, який пройшов минулої ночі, видався на диво рясним. Тож за кілька верст від шляху, яким подорожували Семен Паливода і Анджей Ґурський, снігу навалило стільки, що лісові дороги перестали існувати, як справедливо відзначив каштелян. Білий лапатий, він йшов кілька годин поспіль, все потовщуючи й потовщуючи ковдру, якою вкутались порослі лісом схили гір і безлісі долини. А тріскучий мороз, незважаючи на снігопад, не збирався випускати околиці зі своїх крижаних лабет. Здавалось, у білій безмовності, чистій і холодній, не могло існувати жодного руху, окрім цього тихого падіння сніжинок.
Втім, рух таки був. Просікою серед засніжених ялин повільно просувались сани, запряжені парою коней. Незважаючи на те що напередодні дорога тут була гарно вторована дроворубами, які вивозили нею дрова для продажу у Кам’янець, Чемерівці, Смотрич і Балин, зараз просіка була засипана снігом завглибшки у два фути. Тож коні лише їм одним відомим чином розрізняли просіку й досі не збилися. Вони невтомно долали замети й покірно тягли свою поклажу у невідомому напрямку. Одинокий наїзник у шкіряному морському плащі,
