тонку мотузку, яка дзвенить від напруження й ось-ось може лопнути, занурюючи його у важкий біль. Перші кільканадцять годин він намагався стукати у люк, кричав і вимагав випустити його. Нестримно лаявся або навіть плакав. Але у відповідь чув лише регіт і насмішки. Потім хитавиця посилилась і з нього уже нікому було насміхатись. Судно боролось із штормом, тож моряки зайнялись такелажем і зовсім забули про Степана. Відповіддю на його крики й благання тепер слугувало рипіння канатів, шипіння води, що падала на палубу, стікаючи клюзами, а також ледь чутна лайка боцмана.
І саме тоді мерці зарухались. Причиною цього слугував шторм, який примушував задубілі тіла перекочуватись трюмом, проте розбурхана уява Степана малювала зовсім інші картини. Йому здавалось, що вони перетворюються на страшних зомбі. Живих мерців, творіння чорних шаманів з нетрів Екваторіальної Африки. І Степан відчував, як крижаний жах все міцніше обвиває його. Це був усеохопний жах. Такий, що підминає під себе решту емоцій і думок. Примушує холодіти й тремтіти, немов у пропасниці. Виходу не було. Він залишився сам на сам з ними й знаходиться цілковито у їхніх руках. Тонка струна у голові Степана натягнулась іще сильніше, і він змушений був охопити голову руками. Після чого заволав. Волав довго і моторошно, іноді перекриваючи гуркіт буремного моря. Але його ніхто не чув. У світі навколо залишився лише він і мертві тіла чорношкірих.
Мешика, немов прокинувшись від сну, озирнувся. Коні все ще йшли просікою, навколо ні душі. Він, нагадавшись про щось, похапцем стромив руку за пазуху й дістав сувій паперу. Розгорнувши, кілька хвилин вдивлявся у зображення на папері й кілька стовпчиків цифр під зображенням. Саме цифри привернули його увагу. Вуста Мешики гарячково шепотіли слова незрозумілою мовою. Зрештою він згорнув сувій і стромив за пазуху. Залишалось дванадцять ночей. Раніше вони приходили лише іноді. Можливо, раз на місяць. Обступали й намагались звести з розуму. Потім вони почали приходити щоразу частіше. Аж доки Міктлантекутлі за їх спинами не сказав, що тепер вони приходитимуть щодня. Щодня, доки сонце не зникне з небес серед білого дня. А тоді темрява заволодіє його, Мешики, душею. І потягне її у пекло! Подумавши про це, Мешика почав тремтіти. Думки не могли затриматись у його голові. Від страху, пережитого під час згадки про голос за спинами мерців, що обступали його нічною порою, вони розлітались, немов зграйки наляканих горобців. Лише одна закарбувалась у свідомості розумінням того, що він має зробити.
Боги люблять жертви.
І коли жертв буде достатньо, вони змусять страшного Міктлантекутлі відмовитись від його душі. І тоді він зможе зайняти своє місце біля багаття воїнів-орлів. Поруч з усемогутнім Мештлі.
Мешика розсміявся хрипким сміхом, від звуків якого з віт ялини зірвався у політ важкий пугач.
– Ви не отримаєте мою душу, породження темряви! Навіть не сподівайтесь, – говорив Мешика. – Я подбаю про
