компанією якої Янсі до цього часу гребувала, на прояв пристрасного інтересу до подібних катастроф. Місіс Орал і взяла на себе всі клопоти й турботи, що виникли з похоронами Тома Боумана. На наступний ранок після смерті батька Янсі відправила телеграму єдиній родичці, що залишилася в неї, яка жила в Чикаго, але дама, що досі поводилася прихильно, відповісти не зволила.
Чотири дні Янсі сиділа нагорі у своїй кімнаті, слухаючи звуки безкінечних кроків і стукіт у двері, що долинав із веранди – її нервозність тільки підсилювалася від того, що з дверей зняли дзвінок. Бо так наказала місіс Орал! Дверні дзвінки завжди знімають у таких випадках! Після похорону напруга зменшилася. Янсі, одягнувшись у нову чорну сукню, оглянула своє відображення в дзеркалі трюмо й розплакалася – їй здалося, що вона має дуже сумний вигляд, але водночас прекрасна. Вона спустилася вниз і сіла читати якийсь кіножурнал, сподіваючись, що не залишиться в будинку одна, коли о четвертій годині на Землю опуститься зимова тьма.
Того вечора місіс Орал сказала служниці carpe diem, і Янсі пішла на кухню подивитися, чи вона ще не пішла, коли несподівано задзеленчав дверний дзвінок, котрий прикріпили знову. Янсі затремтіла. Вона почекала хвилину, потім – підійшла до дверей. Прийшов Скотт Кімберлі.
– Я прийшов, щоб поцікавитися, як ти почуваєшся, – сказав він.
– Ох! Мені набагато краще, дякую, – відповіла вона з тихою гідністю, що, як їй здавалося, неодмінно підходить для такої ситуації.
Вони так і стояли в залі, відчуваючи ніяковість, згадуючи дещо веселі, а дещо сумні події їхньої останньої зустрічі. Годі й уявити собі більш непоштиву прелюдію до такої жахливої трагедії. Тепер їхні розмови не могли бути плавними й спокійними, а прогалини не заповнювалися фривольними натяками про взаємне минуле, й, окрім того, в них не було жодних підстав на те, аби він щиро вдавав, що розділяє її горе.
– Може, зайдеш? – мовила вона, нервово кусаючи губи. Він пішов за нею у вітальню й сів на канапу біля неї. Вже через хвилину просто тому, що тут був чоловік – живий, ввічливий, – вона плакала на його плечі.
– Ну, ну! – говорив він, обійнявши її та безглуздо поплескавши по плечу. – Ну ж бо, тихенько!
Він був достатньо кмітливим, аби потім не надавати цьому жодного особливого значення. Просто позначилося нелюдське напруження останніх днів: вона була переповнена почуттями, горем і самотністю; з таким же успіхом вона могла б розплакатися на будь-якому іншому першому-ліпшому плечі. Хоча між ними й виник природний інстинкт, таке б сталося навіть тоді, коли б він перетворився на старезного дідугана. Через мить вона вже випрямилася.
– Вибач мені, – уривчасто прошепотіла вона. – Та сьогодні… сьогодні цей дім такий похмурий.
– Я розумію, що ти відчуваєш, Янсі.
– Твоє… твоє… твоє пальто не дуже промокло від моїх сліз?
Після того, як напруга спала, вони обидва істерично розсміялися, і сміх на мить знову повернув їй належне почуття гідності.
– Я не розумію, чому обрала саме тебе, аби
