про групу крові й відбитки пальців його дуже похитнула, а свідки – ще дужче.
Та найбільше його, певно, вразили свідчення малої Джуні Морріс, якій старий, добрий і такий надійний Тренер Ті колись повернув загубленого песика.
– Я був у Кеп-Сіті. Поїхав о десятій ранку у вівторок, у середу пізно ввечері повернувся. Ну, десь о дев’ятій тридцять, для мене вже пізно.
– І, наскільки я розумію, з тобою там нікого не було, – сказав Семюелз. – Просто поїхав собі сам, щоб, типу, зібрати думки докупи, так? Налаштуватися на важливий матч?
– Я…
– Їздив на своїй машині чи на білому фургоні? До речі, де ти цей фургон переховував? І як ти взагалі примудрився викрасти авто з нью-йоркськими номерами? У мене є щодо цього теорія, але я б залюбки послухав, коли ти сам підтвердиш чи спростиш…
– Ви хочете мене вислухати чи ні? – спитав Террі, який, на диво, знову почав усміхатися. – Може, ви боїтеся це почути. І, може, вам варто боятися. Ви вже по пояс у лайні, містере Семюелз, і грузнете далі.
– Та невже? То чому, коли скінчиться наша бесіда, саме я зможу встати й піти звідси додому?
– Охолонь, – тихо сказав Ралф.
Семюелз повернувся до колеги. Чубчик знову заколихався, але тепер Ралф не побачив у цьому нічого комічного.
– Не кажи мені охолонути, детективе. Ми сидимо тут із чоловіком, який зґвалтував дитину гілкою, а тоді видрав у неї шмат горла… наче сраний канібал!
Ґолд повернувся обличчям до камери в кутку й заговорив, розраховуючи на майбутнього суддю й присяжних:
– Містере окружний прокурор, припиніть поводитися, мов капризна дитина, інакше допит закінчиться просто тут і зараз.
– Я був не сам, – почав Террі, – і про білий фургон мені нічого не відомо. Я їздив з Евереттом Раундгіллом, Біллі Квейдом і Деббі Ґрант. Інакше кажучи, з усією кафедрою англійської мови старших класів Флінт-Сіті. Мій «експедішн» був на СТО, бо кондиціонер здохнув, тож ми поїхали на машині Ева. Він голова кафедри, і в нього «БМВ». Просторий салон. Ми від’їхали від школи о десятій ранку.
Здавалося, що Семюелза так спантеличила ця заява, що він забув поставити очевидне запитання, тож Ралф зробив це за нього:
– І що змусило чотирьох викладачів англійської вирушити до Кеп-Сіті посеред літніх канікул?
– Гарлан Кобен,[54] – відповів Террі.
– Хто такий Гарлан Кобен? – спитав Білл Семюелз, чий інтерес до детективних оповідань, вочевидь, завершився на Аґаті Крісті.
Ралф знав. Не тому, що сам любив художню літературу, а тому, що її любила дружина.
– Той, що детективи пише?
– Той, що детективи пише, – погодився Террі. – Слухайте, є така група під назвою «Викладачі англійської трьох штатів», і щороку десь посеред літа вони влаштовують триденну конференцію. Це єдиний час, коли всі можуть зібратися. Там проводять семінари, панельні дискусії й усе таке. Щороку – в іншому місті. Цього року була черга Кеп-Сіті. Але вчителі нічим не відрізняються від решти, бо й улітку роботи
Harlan Coben (1962) – американський автор містичних романів і трилерів; головний персонаж більшості творів – детектив Майрон Болітар.
