видихнув він. – Навіть. Не. Я ще ніколи… Ніколи…
– Ой, годі тобі, – мовив Семюелз із удаваною веселістю. – Ти вже все бачив, Гові. І здебільшого двічі.
– Тепер я хочу з ним переговорити, – різко відповів Ґолд, – тож вимикайте своє чортове обладнання й запинайте штори.
– Гаразд, – погодився Семюелз. – У вас є п’ятнадцять хвилин, а тоді ми до вас приєднаємося. Подивимося, чи надумає тренер говорити.
– У мене є година, містере Семюелз, – відказав Ґолд.
– Півгодини. Потім ми або заслухаємо його зізнання, а це вирішальний фактор між довічним у Мак-Алістері та голкою, або він піде до камери й сидітиме там аж до понеділка, коли відбудеться досудове слухання. Вирішувати вам. Але якщо ти гадаєш, що ми підійшли до справи абияк, то це найбільша помилка у твоєму житті.
Ґолд рушив до дверей. Ралф провів у замку магнітною карткою, почув клацання, з яким відсунувся подвійний засув, а тоді повернувся до дзеркала дивитися, як адвокат заходить у кімнату. Семюелз напружився, коли Мейтленд підвівся зі стільця й, випроставши руки, посунувся назустріч Ґолду. Та на обличчі в Мейтленда було написано полегшення, а не агресія. Він обійняв Ґолда, а той впустив долі свій квадратний портфель та обійняв його навзаєм.
– Братні обійми, – сказав Семюелз. – Ото милота.
Немов почувши прокурора, Ґолд озирнувся й указав на червоний вогник камери.
– Вимкніть її, – долинув його голос із гучномовця. – І звук. І запніть штору.
Вимикачі були на стінній панелі, поруч з обладнанням для аудіо- і відеозапису. Ралф перекинув важільці. Червоне вічко камери в кутку кімнати для допитів згасло. Він кивнув Семюелзу, і той запнув шторку. Звук, із яким вона затулила дзеркало, викликав у Ралфа неприємні спогади. Ще до того як Білл Семюелз став окружним прокурором, Ралф тричі відвідував смертні кари в Мак-Алістері. Над видовженою скляною шибкою між кімнатою для страт і залом для глядачів висіла подібна шторка (може, їх навіть випустила одна й та сама фірма!). Її відсували, коли глядачі заходили до зали, і запинали, щойно констатували смерть в’язня. Та шторка видавала такий самий неприємний скрегіт.
– Я сходжу до «Зоуні» через дорогу, куплю бургер із содовою, – мовив Семюелз. – Так нервував, що навіть не пообідав. Тобі щось захопити?
– Не відмовлюся від кави. Без молока, одна ложка цукру.
– Ти певен? Я вже пробував каву в «Зоуні», її не просто так називають «чорною смертю».
– Ризикну, – відповів Ралф.
– Окей. Повернуся за п’ятнадцять хвилин. Якщо вони раніше закінчать, то без мене не починайте.
Куди там. Ралф уже для себе вирішив, що надалі виставою головуватиме Білл Семюелз. Нехай бере собі всі лаври, якщо з такого жаху взагалі може вийти щось славетне. Уздовж дальньої стіни коридору стояли стільці. Ралф усівся поруч із ксероксом, який тихо гудів собі в режимі сну. Детектив поглянув на запнуту штору й загадався, про що ж там розповідає Террі Мейтленд, яке безглузде алібі
