відбитками. Навіть у відбитках однояйцевих близнюків є мікроскопічні відмінності. У тебе ж нема однояйцевого близнюка, так, Террі?
– А ви ж не хочете сказати, що знайшли мої відбитки на місці вбивства малого Пітерсона?
На обличчі Террі з’явився вираз цілковитої невіри. Ралф мусив віддати йому належне – тренер був збіса добрим актором і, вочевидь, збирався прясти цю нитку аж до самого кінця.
– У нас стільки відбитків, що й порахувати важко, – відповів Ралф. – По всьому білому фургоні, яким ти викрав малого Пітерсона. На велосипеді малого, який ми знайшли у вантажному відсіку того фургона. На скрині з інструментами, що лежала в тому фургоні. По всьому «субару», на який ти пересів за пабом «Коротунів».
Ралф замовк, потім продовжив:
– І на гілці, якою ти вчинив акт содомії над малим Пітерсоном – такий жорстокий напад, що хлопчик уже від самих внутрішніх травм мав померти.
– Нам навіть не знадобився дактилоскопічний порошок чи УФ світло, – додав Семюелз. – Ті відбитки поставлено кров’ю хлопчика.
Саме в цей момент більшість злочинців (десь відсотків дев’яносто п’ять) ламаються, з адвокатом чи без. Але не Террі. Ралф побачив на його обличчі шок і здивування, але не провину.
Гові прийшов на виручку:
– То є у вас відбитки. Добре. Не перший раз, коли відбитки сфальшували.
– Кілька – можливо, – сказав Ралф. – Та сімдесят? Вісімдесят? Кров’ю, на знарядді злочину?
– Ще в нас є ціла низка свідків, – продовжив Семюелз і почав загинати пальці: – Тебе бачили на парковці «Делікатесів Джералда», коли ти пристав до малого Пітерсона. Бачили, як ти клав його велосипед у фургон, на якому приїхав. Бачили, як він сідає з тобою в той фургон. Бачили, як ти весь у крові виходиш із лісу, де сталося вбивство. Можу продовжити, але мама мені завжди казала, що варто трохи припасти навпісля.
– На свідків нечасто можна покластися, – відповів Гові. – Відбитки – річ непевна, а свідки…
Він похитав головою.
– І я б погодився, принаймні у більшості випадків, – втрутився Ралф. – Але не тут. Один із моїх свідків щойно зауважив, що Флінт-Сіті, по правді, дуже маленьке місто. Не скажу, що повністю погоджуюсь, але комуна на Західному боці досить згуртована, і містера Мейтленда знають майже всі. Террі, жінка, яка бачила тебе біля «Джералда», – сусідка, а дівчинка, що бачила, як ти виходиш із заростів парку Філіс, дуже добре тебе знає. І не тому, що живе зовсім неподалік від тебе, а тому, що ти колись повернув їй песика-втікача.
– Джун Морріс? – Террі дивився на Ралфа з виразом щирої невіри. – Джуні?
– Та інші, – сказав Семюелз. – Багато інших.
– Віллов? – Террі прошепотів, наче йому дали під дих. – Вона теж?
– Багато інших, – повторив Семюелз.
– Усі вони з шести фотокарток обрали тебе, – мовив Ралф. – Не вагаючись.
– А на фотокартці мій клієнт часом не був у кашкеті «Золотих драконів» і футболці з великою «Т» на грудях? – поцікавився
