style="font-size:15px;"> Террі зрозумів тільки те, що на нього надягли наручники й тепер зачитують права – і на це дивляться більш як півтори тисячі вболівальників, разом із його дружиною й двома малими доньками. То був і не сон, і не простий арешт. То було публічне приниження, причин для якого він не міг знайти. Краще покінчити з цим, і чимшвидше, краще в усьому розібратися. Хоч попри весь свій шок і спантеличення він збагнув, що життя ще нескоро повернеться на круг свій.
– Зрозуміло, – відповів він і гукнув: – Тренере Фрік, не втручайтеся.
Ґевін був рушив на копів із кулаками, товсте обличчя заливалося злісним рум’янцем. Але зараз він опустив руки й відступив. Поглянув крізь захисну сітку на Марсі, стенув широченними плечима й розвів пухкі долоні.
Трой Рамадж продовжив тими ж розкотистими інтонаціями, мов міський вістун, що викрикує новини тижня на одній із площ Нової Англії. Його чув навіть Ралф Андерсон, що так і стояв, похилившись на седан. Добру справу робив цей Трой. Огидно її робив, за що Ралф, певно, отримає догану від керівництва, та тільки не від батьків Френкі Пітерсона. Ні, від них – жодної догани.
– Якщо ви не можете собі дозволити адвоката, то перед допитами вам надаватимуть державного, коли забажаєте. Ви зрозуміли?
– Зрозумів. І розумію ще дещо, – сказав Террі й повернувся до натовпу: – Я жодного уявлення не маю, за що мене арештовують! До кінця матчу за командою глядітиме Ґевін Фрік!
І ще, наче думка припізнилася:
– Бейбіре, повертайся на третю і біжи по фол-зоні.
Почулися оплески, які одразу ж заглухли. Горлань із трибуни знову заволав: «То шо ви кажете він зробив?» І натовп відповів на запитання, прошепотів два слова, що невдовзі лунатимуть по всьому Західному бокові й решті міста: ім’я Френка Пітерсона.
Єйтс ухопив Террі під руку й почав штовхати його в напрямку перекусної та парковки:
– Потім будеш людей напучувати, Мейтленде. А зараз ти прямуєш у в’язницю. І знаєш що? У нашому штаті голка[20] в законі, і ми нею користуємося. Але ж ти вчитель, так? Мабуть, сам у курсі.
Вони й двадцяти кроків не ступили від лави запасних, як Марсі Мейтленд їх наздогнала й піймала Тома Єйтса за руку:
– Господи Боже, що ж ви таке робите?
Єйтс скинув її руку, а коли вона спробувала вхопитися за чоловіка, Трой Рамадж відсунув її геть – обережно, але рішуче. Жінка на мить прикипіла до місця, мов уві сні, а тоді побачила Ралфа Андерсона, який ішов назустріч своїм офіцерам. Вона знала його з Малої ліги, ще коли Дерек Андерсон грав за команду Террі «Леви з Делікатесів Джералда». Ралф, ясна річ, не на всіх матчах був, але ходив так часто, як міг. У ті часи він іще форму носив, а коли його підвищили до детектива, Террі надіслав йому електронного листа з привітанням. Тепер Марсі бігла до Ралфа, неслась через поле у своїх старих тенісках, які завжди вдягала на матчі Террі, бо вважала, що вони привертають удачу.
– Ралфе! – гукнула вона. – Що відбувається? Це якась помилка?
– Боюся,
Ідеться про страту за допомогою смертельної ін’єкції.
