Андерсон: Номери помітила?
Джун Морріс: Нє-а.
Детектив Андерсон: Куди поїхав той фургон?
Джун Морріс: По Барнум-стрит.
Детектив Андерсон: І ти певна, що чоловік, який розповів тобі про кров із носа, був Террі Мейтлендом?
Джун Морріс: Звісно, тренер Террі, Тренер Ті. Я його весь час бачу. З ним усе гаразд? Він щось накоїв? Мама не дозволяє мені зазирати в газети чи дивитися новини по телевізору, але я майже певна, що в тому парку сталося щось недобре. Я б уже знала, якби не канікули, бо в школі всі пліткують. Тренер Террі побився з якимось лиходієм? І тому в нього кров?…
Франсін Морріс: Детективе, ви скоро закінчите? Я розумію, вам потрібна інформація, але не забувайте, мені ще її спати вкладати.
Джун Морріс: Я сама вкладаюся спати!
Детектив Андерсон: Так, майже закінчили. Але перш ніж ти підеш, Джун, я хочу зіграти з тобою в невеличку гру. Тобі подобаються ігри?
Джун Морріс: Мабуть, якщо не нудні.
Детектив Андерсон: Зараз я покладу перед тобою на стіл шість фотографій шести різних людей… ось так… і всі вони трохи схожі на тренера Террі. Можеш мені сказати…
Джун Морріс: Оцей. Номер чотири. Це тренер Террі.
7
Трой Рамадж прочинив задні двері седана. Террі озирнувся через плече й побачив позаду Марсі: вона спинилася на краю парковки, її обличчя – етюд у тонах агонії та сум’яття. За нею йшов фотограф «Рупора», тупцював по траві, безперестанку клацаючи об’єктивом. «За ці світлини й копійки не дадуть», – подумав Террі, і не без певного задоволення. А до Марсі він гукнув:
– Зателефонуй Гові Ґолду! Скажи йому, що мене заарештували! Скажи йому…
Тоді Єйтс поклав руку на маківку Террі й став штовхати його донизу, в машину.
– Залізай, залізай. І тримай руки на колінах, поки я тобі пасок застібатиму.
Террі заліз. Тримав руки на колінах. Крізь лобове скло йому було видно велике електронне табло з рахунком. Два роки тому його дружина очолила кампанію зі збору коштів на цей щит. Марсі стояла на парковці, і Террі ніколи не забуде виразу її обличчя. Такий вигляд мають жінки з тих країн третього світу, коли дивляться, як горить їхнє селище.
Тоді Рамадж сів за кермо, Ралф Андерсон – на пасажирське сидіння, і не встиг Ралф зачинити дверцята зі свого боку, як автівка, вискнувши шинами, позадкувала з місця для інвалідів. Обертаючи кермо долонею, Рамадж зробив крутий поворот і вирушив у напрямку Тінзлі-авеню. Їхали вони без сирени, тільки закрутилася й засвітилася синя блимавка на приладовій панелі. Террі збагнув, що в автівці пахне мексиканською їжею. Дивно, на які дрібниці звертаєш увагу, коли твій день – чи все твоє життя – летить під три чорти, а ти й не знав, що ті чортяки підступають. Террі нахилився вперед.
– Ралфе, послухай мене.
Ралф дивився просто перед себе. Руки міцно зчеплені.
– Розповіси все, що схочеш, у відділку.
– Трясця, та хай говорить, – мовив Рамадж. – Заощадить нам час.
– Заткайся,
