так само було з ним. Це неприродно. Та рука на серці й нерухомі очі. Його обличчя виражало сум. Майже біль.
У якийсь момент хтось відчинив двері. Поважного віку чоловік устромив голову в купе і голосно зачитував номери місць. Врешті звернувся до нього німецькою:
– Чи ви теж маєте плацкарту на це місце?
Він не реагував. Чоловік запитав удруге, і коли він знову не зреагував, відважився доторкнутися до його плеча.
– Вибачте, але чи ви також маєте плацкарту на це місце?
Він мав вигляд пробудженого зі сну. Відразу ж встав, поступаючись місцем прибульцеві.
– Ні. Я не маю жодної плацкарти. У мене навіть немає квитка. Це ваше місце.
Він вимкнув комп’ютер і заховав його до шкіряної торби. Повільно, щоб нікого не штовхнути, зняв свою валізку й поставив на підлогу. Випхав її на коридор вагона. Торбу з документами перевісив через плече. Зняв з гачка маринарку і перекинув її через торбу комп’ютера. Повернувся обличчям до внутрішньої частини купе і сумно подивився на неї. Попрощався з усіма в купе польською та німецькою і вийшов. Більше вона його не бачила.
@2
ВІН:Життя переважно сумне. А потім одразу вмираєш…
До Інституту генетики Фундації Макса Планка найлегше доїхати шестисмуговою автострадою, яка простягається відразу ж біля сучасного будинку, у якому міститься його бюро. Це одна з найрухливіших автострад Мюнхена. Вона веде далі просто до центру міста, а там, де розташований його інститут, відділяє оточені високим парканом території базару від решти міста. Приблизно за сто метрів від інституту в напрямку до міста над автострадою пробігає віадук. Один зі стовпів віадуку стоїть на зеленій смузі, яка розділяє проїжджу частину автостради. За німецькими правилами його моторолер занадто повільний, щоб рухатись ним по автостраді. Отож віадуком він пробирається насамперед до базару, а звідти нормальними вулицями їде додому.
Учора він вийшов з інституту близько одинадцятої вечора. Він мав намір відмовитись від їзди моторолером і поїхати метро. У Мюнхені січень дуже холодний, у світлі ліхтарів на тротуарах іскрився лід. Моторолер на льоду непрогнозований. Він знав про це ще з минулої зими, коли упав на замерзлій калюжі і провів три дні зі знерухомленим коліном у гіпсі. Але коли він подумав, що мусив би тепер іти п’ятнадцять хвилин до двірця, потім чекати, може, навіть пів години, на метро, вирішив, що «цей один останій раз» ще поїде моторолером.
Біля середнього стовпа, на лівій частині вулиці, просто навпроти в’їзду на віадук, лежав перевернений, дощенту розбитий і спалений автомобіль. На тротуарі з другого боку автостради бігала довкола молода жінка в хутрі, пхаючи перед собою дитячий візок. Вона щось розпачливо кричала іноземною мовою. Коли вона поверталася до нього, він бачив, що вона під хутром зовсім гола. На узбіччі стояв, мигаючи аварійними вогнями, сріблястий мерседес із відкритими навстіж дверцятами. Огрядний лисий чоловік стояв біля мерседеса і кричав у стільниковий
