знову затягнувся сигарою. – Я не маю права випереджати його. Гадаю, завтра відбудеться важлива зустріч, і ви обговорите всі деталі. З третіми особами.
Занепокоєний, Фалько подумки скривився. Йому подобалося діяти самостійно, тим паче, що адмірал не заперечував. Група брудних справ існувала саме за таким принципом. Однак ця операція відрізнялася від інших. Спільний проєкт НІОС, фалангістів та німців не передбачав нічого хорошого. Кепські новини. Як говорить старовинне іспанське прислів’я, біда вівцям, якщо чабани веселяться. Було неприємно думати, що він може стати однією з мертвих овець.
– Ви ще щось хотіли? – спитав він.
Шретер поставив порожній келих на стіл.
– Ні, більше нічого.
– Це все? – здивувався Фалько.
– Так. Я хотів познайомитися з вами. Побачити ваше обличчя.
– Професійна цікавість?
– Можна і так сказати. Мені розповідали, що в двадцятому році ви з білою армією евакуювалися з Криму. І навіть отримали поранення.
Фалько незворушно витримав його погляд.
– Можливо.
– Я тоді був морським офіцером і служив на «Мютці». Але ж ви не росіянин. І були надто молодим. Що ви там забули?
– Бізнес.
– Дивний спосіб займатися бізнесом. Ми всі чимало натерпілися.
– Мабуть.
– Ви продавали зброю, чи не так? То там, то тут. Або працювали на тих, хто її продавав. На людей Захарова.
Фалько внутрішньо посміхнувся. Він познайомився з Василем Захаровим на кораблі «Граф Савойський», під час гри в карти. За п’ять днів плавання між Гібралтаром та Нью-Йорком знаменитий контрабандист пройнявся симпатією до самовпевненого й розкутого іспанця – юнака щойно відрахували з Морської академії, і родина відправила його до Америки, щоб він взявся за розум. Півроку по тому Фалько вже працював на Захарова, виконуючи різні завдання в Мексиці, США, Європі.
– Не знаю, – відказав він. – Не пригадую.
Німець напрочуд уважно спостерігав за ним.
– Чи правда, що ви вели справи не лише з росіянами, а й одночасно постачали зброю мексиканським революціонерам і бойовикам ІРА?
– Такого я зовсім не пам’ятаю.
– Розумію. Якщо не помиляюсь, ви бували в Німеччині. В Берліні.
– А ось Німеччину я чудово пам’ятаю. Підштукатурені фасади, вогні кабаре, фальшива радість, що за дві вулиці перетворюється на печаль. І всі ці шльондри в облізлих шубах шепочуть тобі на вухо: «Komm, Süsser»[5].
– Це було раніше. Перш ніж…
– Що саме?
– Перш ніж настав націонал-соціалізм.
– Ну, якщо ви стверджуєте…
Німець відчинив двері. Вони разом повернулися до зали, де оркестр, перекриваючи гучні розмови, грав увертюру до опери «Лісовий кіт».
– Ви знаєте сеньйора Ленца? – поцікавився Шретер.
– Так.
Вони зупинилися біля подружжя – чоловіка
«Ходімо, любчику»
