style="font-size:15px;"> – Тю на тебе! Знайти одну людину, хоча це буде й нелегко.
– Звернися до наших знайомих ментів, – порадив Маріуш. – Нехай побігають, бо вже звикли до дармових грошей.
– Ні, Маріуше, у мене делікатна, особлива справа. Мушу сам усе з’ясувати, поспілкуватися з людиною, яку повинен був знайти давно, але все відкладав на потім, доки цей поганий чоловік «потім» виріс у роки.
– Ось бачиш, як усе вчасно! У мене накопичилися справи, у тебе – також.
– Куди поїдеш, Маріуше?
– На зустріч з минулим. Треба дещо з’ясувати, бо не дає воно мені спокою.
– Минуле, воно таке, – погодився чоловік. – Влізе в душу й гризе. І не відкараскатися від нього, доки не повернешся, щоби розставити всі крапки над «і».
– Час настав, – задумливо промовив Маріуш. – Вирішуємо свої справи й зустрічаємось на роботі за місяць. Мені не телефонуй, – попрохав. – Хіба що в якомусь екстреному випадку.
– Сподіваюся, форс-мажорів не буде, – сказав Слава й потиснув другові руку на прощання.
За мить чорний «джип» Славка із зображенням змії на капоті зник із подвір’я Маріуша Крульки.
Розділ 2
Тамара прокинулася, коли за вікном сіріло. Повернулася на інший бік, вляглася зручніше, але сон чомусь не йшов. Отак завжди! Як треба вдосвітку вставати на роботу, то спиться міцно, а під час відпустки, за нагоди відіспатися, сон злітає з повік іще зрання. Жінка поніжилась у ліжку ще трохи й вирішила не марнувати часу: знала, що заснути не зможе. Завтра день її народження. День, який для неї ще з дитинства перестав бути святом. Двадцять дев’ять років тому загинула мама. Тамарі було шість, і то був останній святковий день її народження – усі наступні п’яті червня затьмарювали сум і спогади про той і найщасливіший, і найнещасніший день її життя.
Тамара підвелася з ліжка, накинула халатика, зазирнула до кімнати хлопчиків. Їх ліжка стояли вздовж стіни вузької спальні: ліворуч спав чотирнадцятирічний Федько, а праворуч – десятирічний Олежик. Тамара тихенько пройшла між ними, причинила вікно. Стояла середина літа, але ночі були доволі прохолодними, а під ранок узагалі такі, що доводилося зачиняти вікна. Такі ночі рятували від спеки, яка пражила вдень. Тамара подалася на кухню, випила каву і, збадьорившись, вийшла надвір. До неї відразу підбіг кудлатий пес і радісно закрутив хвостом.
– Барсе, як ти тут? – запитала жінка й почухала кавказьку вівчарку за вухом. – Як спалося, мій старенький?
Ніби зрозумівши запитання господині, собака смачно позіхнув, показавши білі та міцні, як у молодого, зуби. Насправді кавказець мав поважний вік (йому йшов тринадцятий рік), та по ньому було не сказати. Барс хіба що менше гасав подвір’ям і частіше прилягав відпочити в затінку абрикоси та ще їсти з роками почав менше.
Тамара пішла до саду. Там – її слабинка, любов і гордість – велика клумба різних сортів садових лілій. Непорушно, наче завмерли в очікуванні народження нового літнього дня, стояли
