вісімдесят з гаком літ зловив, можна сказати, золоту рибку, зловив у драні сіті свою Лауру, тобто тяжко закохався, бідака, й почав писати вірші. А коли Ігор пішов до дубів і сосон (потім він так і напише мені на «Діві Обиді» – «… з незабутніми враженнями від Річки, Дубів і Сосон…» – рибалка підвів на мене вицвілі, хоч і безнадійно закохані, очі й нарешті спитав про те, що його муляло:
– А ваш товариш – священнослужитель?
– Ні, – відповів я. – Він поет.
Старий Петрарка подумав, поворушив бровами і сказав уже сам до себе:
– Ну, це одне й те саме.
Видите, Марійо моя злотна, що я вам хочу сказати іще раз… Бо я це вам якось уже казав, але ви тоді змовчали, моя срібна, бо як дописали свою «Трояку ружу», то втратили голос, стали гейби німа, як ваша солодка Даруся. Авторові «Синьої книжечки», якого тепер іноді згадують через вас (начебто Марія Матіос – це Стефаник у спідниці чи, може, Стефаник – це Матіос у ногавицях, чого ці критики тільки не вигадають), так от, Василеві Стефаникові пальці викручувало від болю, коли він писав свої новели, а вам, Марійо, голос і мову одбирало, мовби ви її всю «Солодкій Дарусі» віддавали. Ви давно показали сим людям, що вмієте про них повідати й так, й он як, не згірше за тих, що пишуть у теплих ґрантових краях по той бік Карпат, умієте слово модерне про місто сказати (ади, секс і місто! маєш!), вдатні помольфарити над українським трилером із сокирою, що лежить за дверима не тільки у Бога, і так само годні поворожити над антибульварним романом із кучерявим (по-вашому, Марійо, п’яненьким) президентом. Бо ви, злотна моя, всього надивилися-набачилися в цьому короткому житті, але в годину найглибшого болю, коли після чергового граційного рядка западає бездонна темрява, вас обступають тіні незабутих предків, і тоді ви, Марійо, як сновида, робите два кроки вліво, потім два кроки вправо, авжеж, саме так ви розпочинаєте танець-вертання у свої буковинські Розтоки під трагічну мелодію «гора-маре». В село, в село, яке топтали три імперії, та не дісталися його коріння, – там ваша мова не пішла за Йорчиху (на цвинтар, по-вашому), саме там ваша правда, і сила, і воля. Казав же Григір Тютюнник іще тоді, як критики-чудопали ділили нашу прозу на міську та сільську, що коли в місті немає ні мови, ані характерів, то на зміну всьому письменству йде література сільська. Й ось тепер, коли ми знов знудьгувалися за характеротворчою психологічною прозою, забанували за живою мовою, в якій дебільний комп’ютер підкреслює кожне слово червоним, ви, Марійо, написали нам гірку драму про Дарину Ілащук, «німу» солодку Дарусю, солону сльозу, даруйте за патос, на щоці народу.
Якщо ледачий спитає мене, про що ця повість, себто попросить переказати її сюжет, я німуватиму, як Даруся. Ну, хіба ж це велике диво, що десятилітнє дівча, до якого лукавий гебіст підлестився цукоркою, розповіло чистісіньку правду про те, що до їхньої хати вночі приходили лісові вуйк
