ґрипсів (таємні записки в мережі ОУН-УПА). Радше пристану на думку, що вони сприймають ці вірші, як літургію латиною, коли впадаєш у стан благоговіння, не розуміючи мовленого.
Чи усвідомлював це сам Римарук? Можливо. Адже обмовився, що «Вписує в книгу мою Всевишній незрозумілий мені рядок». Виходить, буває і так, що в тексті, продиктованому згори, не все розуміє сам автор, а читач іноді уздрить те, чого не добачив поет? Не знаю. Принаймні, даруючи «Діву Обиду» моїй тітоньці Ялені, котра не мала й початкової освіти, Ігор «вірував», що сільська жінка зрозуміє його, навіть читаючи по складах. І це тоді, коли за його Словом, окрім дару Господнього і класичного володіння формою («Ти мені спершу напиши сонет, а потім показуй верлібри», – казав Римарук) стояли вроджений інтелект, енциклопедичні знання, неймовірна начитаність. Бо що ж ви хотіли від чоловіка, котрий у шестирічному віці прочитав «Війну і мир», а в початкових класах поглинув університетський курс із зарубіжної літератури – від «Робінзона Крузо» до «Дон Кіхота»? До речі, він і сам був схожий на хитромудрого ідальго, цибатого мандрівного лицаря, котрий, щоправда, боровся не з вітряками, а з самим вітром, який дув навпроти, в обличчя, а якщо вже поет і летів за вітром, то тільки – божественним. Як камікадзе («…і полечу я з вітром божественним»). Летів, падав, ламав руки і ноги в прямому значенні цього слова, і ніхто вже не міг злічити тих переломів, лиш бачили його часто з костуром-милицею, і на той Римаруків костур спиралася ціла генерація українських письменників в 90-х і 2000-х.
Як же нам поталанило, що в хаосі 90-х, у час видавничої руїни і всеохопного сум’яття, ми мали свою останню барикаду – Ігоря Римарука з його журналом «Сучасність». Тісна прокурена келія редакції стала капітанською каютою нашого літературного корабля, який зайшов у «море диявола», тобто в бермудський трикутник, і мусив з усіх сил вибиратися з тієї аномальної зони. Тут завжди збиралися літературні матроси, мічмани, юнги, адмірали, капітани всіх рангів, вирішували, як бути далі, креслили творчі плани, а Римарук креслив їхні рукописи, правив по-чорному, іноді так, що не лишалося місця поміж рядками. Якби ви побачили виправлений рукопис одного відомого тепер прозаїка (майже переписаний Ігоревою рукою), то були б вражені мовною неохайністю любленого автора і редакторським хистом, завдяки якому було врятовано роман. Для Римарука першочерговим критерієм в оцінці твору була мова, точність слова, його контекстуальна доречність, і він правив, правив, правив (попіл з цигарки сипався на вогнетривкі рукописи, які не горять), правив, низько схиляючись над аркушем і добачаючи крізь товсті лінзи всевидящих окулярів те, чого не розгледів автор. Може, через оті окуляри, може, через мовну прискіпливість він нагадував мені академіка Агатангела Кримського, котрий ось так ретельно виправляв помилки слідчого в протоколах допитів, перш ніж їх підписати, бо найбільшого українського поліглота не так дратували брехня, наклеп, абсурд, розстріл, як неуцтво і безграмотність.
